Стефани Бёрджис - Дракон із шоколадним серцем

Дзеркало.

— Хочеш на себе глянути? — спитав харчемаг несподівано лагідно.

«Ні», — подумала я. Але не дозволила собі промовити це вголос.

Адже я була дракон. Не годилося мені демонструвати переляк, особливо на очах у того, хто мав стати моєю здобиччю.

Я лежала, знерухоміла від страху, а дзеркало дедалі наближалося й наближалося…

Я не втечу. Я не зганьблюся. Я…

Він опустив дзеркало просто на рівень мого обличчя.

На мене широко розверстими, сповненими жаху золотими очима дивилася дуже юна людська істота жіночої статі.

Опісля харчемаг часу не гаяв. Насвистуючи, він зібрав усі свої манатки й навіть протер казанок. Від пахощів у мене знов мало слинка не побігла, але я стиснула свої маленькі тупі зубенята й змусила себе більше не просити в нього шоколаду.

Він не заслужив на таку втіху.

— Поверни! Мене! Назад! — наказала я йому. — Бо інакше!..

Ще чверть години тому він би затремтів, зачувши мій громоподібний голос. Але зараз тільки якось криво посміхнувся й закинув торбу на плече.

— Щасти тобі, маленька драконко.

Свою оболонку він теж забрав, залишивши мене в тому, у чому я опинилася після перетворення: у срібно-багряному вбранні з візерунком у вигляді лусочок. Воно прикривало моє нещасне, позбавлене луски тіло, наче друга шкіра, а от м’якесенькі підошви ніг лишилися без захисту. Я ніяк не могла змусити себе роздивитися ані ці благенькі, нещасні голі дрібнюні, ані срібно-червону подобизну моєї луски. Щоразу, коли намагалася це зробити, мої жалюгідні зуби зрадницьки цокотіли, і мені доводилося обхоплювати себе слабкими верхніми кінцівками, щоб не тремтіти.

Дідо достеменно знає, як усе виправити.

Я повторювала це знову й знову — щоразу, коли починала забувати, що дракони ніколи, ніколи, ніколи не відчувають страху.

— Знаєш, із часом тобі, може, навіть сподобається бути людиною, — мовив харчемаг. — Коли оговтаєшся, спустися з гори. Найближче місто — Драхенбурґ, столиця. Це, напевне, найкраще місце, щоб знайти прихисток і заробіток.

— Заробіток? — повторила я, витріщившись на нього. — Що воно?

Він зітхнув і похитав головою.

— Ти мусиш багато чого навчитися. Просто пам’ятай: іди он туди. — Він показав на стежку, що вилася донизу схилом гори. — На твоєму місці я пошукав би, де влаштуватися підмайстринею. Не знаю, скільки ти мала років, коли була драконом, але зараз тобі не даси більше дванадцяти, тож вік саме той, що треба. Хоча тобі б краще не зволікати й вирушати. Ти ж не хочеш застрягнути в лісі поночі, коли довкола нишпорять хижаки?

— Та я ж найлютіша істота в цих горах! — загарчала я.

Він видав якийсь кумедний тихий звук горлом.

Відтак кудлаті смужки над його очима опустилися, вуста скривилися. Щось було в його обличчі… Кілкий кістяк! Це що, жалощі?

Як же мені кортіло й досі мати змогу дихати полум’ям! Я б його спалила, навіть попри шоколад, просто для того, щоб стерти з його обличчя цей вираз!

— Щасти тобі, — повторив він і рушив геть.

За хвилину навіть його насвистування було вже ледь чути. Я лишилася сама-самотою на галявині, на схилі гори, яка раптом здалася мені просто височезною.

Чудово.

Лють надала мені сил. Стиснувши зуби, я перевернулася й відштовхнулася задніми лапами від землі.

Я зможу.

Я не зважилася звестися за присутності харчемага. Мені годі було уявити, що хтось, а надто він, побачить, як я заточуюся, наче шелепа якась. Але тепер, коли він пішов, я не збиралася тут лишатись ані на мить. Мені доведеться видертися на гору, і — я застогнала від самої думки про це, знов опустившись накарачки, — на моїх родичів чекає просто жахливий сюрприз.

Йой, це ж як і матуся, і дідо, і обидві тітоньки хитатимуть головами, дивлячись на мене, коли збагнуть, що сталося! Мої жалюгідні зуби стиснулися, коли я уявила, що вони казатимуть. А те, як Яспис потім мене дражнитиме…

Хай собі. Просто треба із цим розібратися якомога швидше, а потім — коли їм набридне сварити мене й махати крилами — вони просто вгамуються й повернуть мені мою колишню подобу.

У якийсь спосіб.

«Але ж дракони не вміють чаклувати», — прошепотів якийсь тоненький голосочок у глибині моєї свідомості. Я одразу ж змусила його заткатися, спробувавши загарчати своїм коротеньким, вузеньким горлом. Хай там що, я не збиралася покірливо понурити голову й здатися. Адже я драконка, а не хробачок якийсь. Тож наразі був саме час вирушати назад до печери. Уперше залюбки повернуся до неї, і хай моя родина вирішує цю сміховинну проблемку.