Стефани Бёрджис - Дракон із шоколадним серцем

А що, як у цієї людини мушкет? Чи меч?

Люди були найнебезпечнішим різновидом драконової здобичі. Навіть матінка не часто полювала на них самотою. Дідо вчив нас усіх триматися подалі від людиськ, коли ми одинцем, і обирати безпечнішу й не таку підступну їжу… і це навіть попри те, що в діда луска була така міцна, що могла витримати й удар леза, і кулю.

Я роздивилася подряпини на зболених крилах і тихенько засмучено забурчала. Здоровий глузд тиснув на шлунок, наче кам’яна брила.

Аж потім…

Йой.

У мене аж луска зачухалася, коли я враз уявила: це ж як на мене дивитиметься Яспис, коли я притягну людину до нашої печери!

Я! Сама! Власними силами!

Навіть матінці доведеться визнати, що я вже здатна подбати про себе, опинившись у зовнішньому світі. Кращого засобу довести це немає. Мені треба це зробити!

Я глибоко вдихнула й притислася до землі. Бруд і каміння муляли мені черевце, коли я поповзом рушила вперед. Людський голос і досі співав, і коли я опинилася ближче, то змогла виокремити слова. Пісня була знайомою мені мовою.

Теж мені! Немає у світі таких шляхів, у яких не було б кінця бодай десь.

Я ж казала Ясписові, що в людей замість мізків рінь!

Нарешті я побачила свою здобич. Чоловік улаштувався в затишному вибалку на схилі гори, з трьох боків захищеному валунами й колючими соснами. У центрі розклав вогнище і тепер сидів, схилившись над ним, спиною до мене.

Удивляючись з-за дерев, я затамувала дух, щосили стискаючи пащу, щоб гарячий дим через моє хвилювання не вихопився й передчасно не сполохав його. Ані мушкета, ані меча в чоловіка не було. От і чудово. Також він не належав до тих рідкісних небезпечних людей, що зналися на чарах — найгіршому людському підступі, — адже ті зазвичай вбиралися в придибашні чорні шати, через що здавалося, що ніг у них зовсім немає. Дідо намалював для нас із Ясписом одного такого і змусив заприсягтися, що ми ніколи до цієї істоти не наблизимося — принаймні доти, доки луска в нас не ствердіє, а відбудеться це щонайменше за сто років.

Ця людина, утім, була вбрана в цілком безпечне лілово-рожеве вереття, крізь проріхи в якому світилися кощаві кінцівки.

Але, якщо я й справді замірилася цього чоловіка вполювати, діяти треба хутко. Аж такою мірою хутко, щоб він не встиг вихопити меча чи лук зі стрілами — он із тієї здоровенної торби, що лежала обіч… чи сокиру… чи…

«Я більша за нього! Я лютіша за нього! — нагадала я собі суворо. — Я найжахливіше створіння на цій горі!»

Раптом чоловік став розвертатися в мій бік.

Зараз! Я роззявила пащу в беззвучному ревінні й стрибнула.

— Йо-о-ой! — заголосив чоловічок і впустив до казанка те, що досі тримав у руці. Відтак позадкував, спіткнувся об камінь, упав горілиць, а я переможно помчала до нього.

І собі також скрикнула, бо дорогою мої поранені крила ще дужче подряпало жорстке ялинове гілля.

— Йо-о-о-ой!

Я зашпортнулася, знемагаючи від болю, й важко приземлилася біля ватри, притискаючи крила до тулуба.

— Йо-о-ой-ой-ой!

Ой лишенько!

Очі людини розширилися, і я збагнула, що промовила це вголос.

— Ар-р-гр! — Я змусила себе схопитися й продемонструвала йому всі п’ятдесят своїх зубів. Отак воно вже краще. Чоловічок закліпав очицями, на чолі в нього рясно проступив піт. Він роззявив рота, але не видушив жодного звуку.

Здійнявшись над ним, я нагодилася стрибати.

І саме тоді я це відчула.

Спокусливий, солодкий, дивовижний аромат.

Глибокі, духмяні пахощі струміли просто в мене під носом.

Я миттю повернула довгу шию до вогню.

— А це що?

— То-то-тобто? — Чоловічок трохи відповз, не зводячи з мене очей.

Мені було байдуже, хай собі задкує. Згодом ще встигну його вполювати. Зараз усе, що мене цікавило, — це казанок, який він підвісив над вогнем, той самий, з якого здіймався, лоскочучи всі мої відчуття, аромат чогось аж такого смачного, що в мене слинка потекла.

Хай там що це, воно мусить стати моїм!

У казанку шумував звичайнісінький окріп, але в ньому я побачила якісь брунатні закрутки — там розчинялося щось темне й грудкувате.

— Що ти поклав до цього казанка? — вимогливо спитала я.

— Що? — Чоловік закляк. — Та це ж шоколад.

— Шоколад?

Про шоколад раніше я жодного разу не чула. Яспис про нього й не згадував, а він же читав усі трактати людських філософів, що потрапляли йому до пазурів. Як могли ці філософи радіти, жуючи рослини, якщо в них була можливість поласувати чимось аж такою мірою дивовижним?