Стефани Бёрджис - Дракон із шоколадним серцем

У залі пролунали нажахані вигуки, заглушивши її голос, але попри все вона вела собі далі.

Проте я не мала потреби чути, що вона там пасталакала. Я вже протискалася крізь натовп, із розлюченим гарчанням розштовхуючи височезних відвідувачів. Увесь мій страх де й подівся. От були б у мене й досі мої пазурі, я б роздерла цю тітку на шматки, не встигла б вона й жодного отруйного слова вимовити. Я ладна була захищати власну територію.

— Це все брехня! — Я аж задихалася від зусиль, коли нарешті дісталася королівського столика, з-за якого вже зводилися король і обидві принцеси. До шоколаду вони й не торкнулися. Старші члени королівської родини лишалися спокійними й незрушними, але молодша принцеса з відразою кривилася, а філіжанку відсунула якомога далі. — Вона все це вигадала! — звернулася я до них. — Лорд-мер ненавидить нас. Він уже давно намагався нас зачинити. Він…

— Що ж, тепер, схоже, ми зрозуміли, чому нікого й ніколи не пускають до тутешньої кухні… — зітхнув король. — Шкода. Я б залюбки бодай раз у житті глянув на справдешнього харчемага. Кажуть, вони кумедні й дивакуваті хлопці — не те що оці всі похмурі бойові маги, які знай собі товкмачать про драконів. Але дарма. Може, ми вже?..

Він кивнув у бік дверей, крізь які водночас намагалися пропхатися назовні аж восьмеро людей. Якийсь чоловік щось голосно товкмачив про пацюків, а його супутниця тримала парасольку напоготові, наче вже готуючись дати відсіч будь-якому уявному гризуну.

— Ні! — вигукнула я. — Просто послухайте мене! Це все нісенітниця якась! Це брехня! Це…

— Піти зараз, перш ніж тут почнеться шарварок, буде найрозумнішим рішенням. — Посіпачка лорд-мера солодкаво всміхнулася королю. Йой, як же мені кортіло дихнути в неї полум’ям!

— Ви можете зайти до кухні просто зараз! — вигукнула я в розпачі. — Ви всі! Ходімо зі мною, і ви все побачите на власні очі. Там немає плісняви! І тарганів немає! І пацюків також! Там…

— Може, провести вам екскурсію? — спитала Сілке, показуючи на двері кухні. — Ми б зважили це за велику честь і залюбки показали б вам…

— Екскурсію? — розреготалася помагачка лорд-мера. — Хіба ж ми можемо проводити якусь екскурсію без дозволу та за відсутності сумнозвісної головної шоколатьє цього будинку? Вона ж навіть задля цього не зволіє вийти на люди, так? — Жінка розвернулася до короля. — Ви дійсно маєте намір піддати сумніву слова лорд-мера на користь бездоказних тверджень двох дітлахів, яких ви навіть не знаєте? Кельнерка в обурливому чоловічому вбранні та підмайстриня із сумнівною репутацією, про схильність якої до насильства вже всім відомо?

Вона прикипіла до мене очима й стишила голос, наче розповідаючи бозна-яку таємницю.

— Розумієте, я багато чого знаю про цю дівчинку, її викидали з кожного пристойного шоколадного будинку цього міста, бо вона прийшла просто з вулиці! Повірте, сер, її слова ламаного шеляга не варті.

Годі вже. Досить із мене цієї людської дипломатії. Це була війна!

Я кинулася до неї з гарчанням, розчепіривши пальці. Руки Сілке вчепилися в мене, перехопивши за талію, перш ніж я встигла встромити в пику цієї тітки нігті, наче пазурі.

— Ні! — просичала вона. — Авантюрине, схаменися!

— От, бачите? — Захекана помічниця лорд-мера тицьнула в мене пальцем. — Це достеменно звіреня якесь, а не дитина! Ви й справді бажаєте, щоб ця тварина готувала вам шоколад?

Я пручалася в руках Сілке, прикипівши очима до цієї жінки. Якщо вона так хотіла побачити, як діятиме за такої ситуації тварина, я б залюбки продемонструвала їй це.

— Та ви!..

— Юна леді… — Кронпринцеса підступилася до мене й накрила мої долоні власними прохолодними руками, змусивши мене замовкнути від несподіванки. — Я захоплююся вашою відданістю, — звернулася вона до мене. — І ціную пропозицію на власні очі побачити вашу загадкову кухню. Утім… — вела вона далі, незрушно дивлячись на мене, — …кав’ярні й ресторації в Драхенбурзі підпорядковані лорд-мерові й магістрату, і жодна з цих інстанцій не зверталася до нас по допомогу з цього приводу. Урешті-решт, — вона сумно напівусміхнулася, — ми ж усього-на-всього граф і його доньки, принаймні сьогодні. Розумієте?

— Ні! — вигукнула я. — Не розумію!

Вона легенько потиснула мої руки, а потім відпустила. Похитала головою. Її батько й сестра вже рушили до дверей.

— Я щиро зичу вам усього найкращого в майбутньому.

— У майбутньому мені не потрібна буде допомога. — Я майже задихалася від розчарування. — Мені вона потрібна просто зараз! Ви мусите вислухати мене! Зачекайте!