Стефани Бёрджис - Дракон із шоколадним серцем

— Послухай-но, — почав Горст крізь зуби. Тоді затнувся. — Як твою підмайстриню взагалі звуть, Марино?

Марина знизала плечима.

— Не знаю. Ми на цю тему не спілкувалися.

— Не спілкувалися???

— Як тебе звуть, дівчинко? — гукнула до мене Марина.

На мить мої руки знерухоміли, адже я згадала слова Сілке: «Що, як ми називатимемо тебе Евою? Просте й звичайне ім’я, без жодної таємниці».

Якщо Сілке в чомусь тямила, то це в людях і в тому, як у них усе ведеться.

— Мене звуть…

Я стиснула губи, шкіру раптом запекло, і я наче відчула на собі доторк тканини-лусочки, що лежала складеною в шафці на іншому краю кімнати. Схована, але не покинута. Не забута.

Є речі, важливіші за необхідність підлаштовуватися під інших.

— Мене звуть Авантюрина, — мовила я рішучо.

— Аван… Вибач, як? — насупився Горст.

— Авантюрина , — повторила Марина твердо. — Ти чув, Що вона сказала. А тепер… ти й справді маєш, що нам сказати, чи тобі просто набридло панькатися з багатіями й ти вирішив глянути, яка вона — справжня робота?

Горст важко зітхнув.

— Я прийшов, — мовив він, — щоб переконатися, що люди лорд-мера не знайдуть у нас жодного порушення й не матимуть змоги доповісти про них до торговельної гільдії — позаяк саме це вони й мріють зробити. Ще б пак, адже хтось примудрився роздратувати нашого вельмишановного можновладця, звільнивши його небожа… — Він значуще глянув на Марину. — Сьогодні з восьмої ранку двоє його нишпорок щось винюхували під дверима нашої крамниці, шукали, до чого б прискіпатися. Не здивуюся, якщо вони відрядять сюди когось для несподіваної перевірки, щоб дізнатися, у якому стані наша кухня.

— Хай тільки спробують, — мовила Марина суворо. Але припинила додавати інгредієнти до суміші. На мить підтиснула губи, а відтак рішучо кивнула. — Хай собі. Авантюрине? — Вона показала рукою на двері. — Геть звідси.

— Що? — Я витріщилася на неї, але все одно не припинила терти цукрову голівку. — Я ж іще не завершила. Мені ще треба…

— Іди й займися чимось, що не пахне шоколадом, — звеліла Марина. — Це наказ лорд-мера. — Вона форкнула. — Насолоджуйся. Утім, якщо повернешся, коли вже споночіє і крамниця буде зачинена, тобі доведеться кидати камінці в шибу, щоб привернути мою увагу. Але попереджаю, я не збираюся чекати на тебе цілу ніч.

Я понуро глянула на неї.

— Мені взагалі не хочеться йти! Це просто смішно! Це треба мені жодного вихідного по обіді!

— А мені не треба, щоб мене вичитували перед магістратом за те, що тягаю тебе за вуха, бо моя підмайстриня, бач, уперта як віслюк! — нагримала Марина.

— Вона тут не єдина така, — пробурчав Горст.

Марина показала пальцем на двері й примружилася.

— Ну ж бо!

Розлючено щось пробурмотівши, я зняла фартух.

— Можна, я хоч із цукром завершу і…

— Не переймайся цим. — Горстові плечі розпружилися, і він тицьнув мені монетку. — Ось, тримай-но. Це твоя платня за перший тиждень. Іди й розважся. Марина подбає про все, що треба зробити. Повір мені, вона чудово набила руку й здатна впоратися з усім сама, бо їй доводиться це робити, коли виставляє за двері чергового підмайстра, перед тим налякавши його до півсмерті.

— А я не налякана, — прогарчала я. — Просто дуже-дуже сердита через те, що доведеться гаяти час, коли я могла б щось зробити!

Я рушила до дверей, на ходу здираючи фартух.

— Дивовижно, — пробурмотів Горст. — То була одна на мою голову, а відтепер маємо аж двох…

Я захряснула за собою двері кухні.

У кав’ярні сиділи четверо клієнтів, а п’ятий, маленький кощавий чоловічок, безперестанку вештався залою і, насупившись, торкався пофарбованих стін.

Зовні, раз у раз зазираючи у вікна, тинялась якась жінка з каштановим волоссям. Я вирішила була, що вона просто розмірковує, заходити їй чи ні, але, щойно я переступила поріг, вона значуще закашлялася й помахала мені довгим пальцем, на якому сяяла каблучка.

На мить я спантеличилася, а потім розлютилася, коли збагнула, що вона цим жестом намагалася підкликати мене до себе.

Пощастило їй, зважаючи на мій настрій, що сила вогню мені вже не корилася! Та я все одно кинула на неї погляд, від якого її брови мали б зайнятися нараз.

— Я шоколатьє, а не кельнерка, — повідомила я їй. — Крім того, у мене сьогодні вихідний по обіді. — Аж знемагаючи від люті, я розвернулася на підборі й рушила була в зворотному напрямку.

— Чекай-но! — Довгі пальці вхопили мене за руку й відтягли подалі від вікна — туди, де ніхто з крамнички не зміг би нас побачити. Гострі нігті увіп’ялися в шкіру крізь тканину сукні, коли я спробувала була звільнитися. — Не треба ображатися, маленька шоколатьє. Я просто хочу з тобою познайомитися. — Блідо-рожеві губи жінки скривилися в усмішці, але її зелені очі вивчали моє обличчя з крижаним розрахунком хижака, що оцінює чергову здобич. — Ти ж нова підмайстриня, так? Це, напевне, важка робота, особливо для такої маленької самотньої дівчинки.