Стефани Бёрджис - Дракон із шоколадним серцем

Гарячий шоколад. Йой, це достеменно був гарячий шоколад, але не такий, що його тоді приготував харчемаг. Зовсім не такий. Неймовірно, та зараз запах був іще дивовижніший. Багатший. Насиченіший. І в ньому було ще щось. Щось…

Я підступилася ближче, навіть цього не усвідомлюючи.

— Обережно! — Марина відсторонила мене дужою рукою, потягнувшись до найближчого столу. — А зараз час для збивачки… — Вона підхопила довгий дерев’яний інструмент із широким зубчастим кінчиком. Відтак відкинула маленьку верхню накривку «шоколадного» глека, і я побачила отвір у нижній накривці, точнісінько такий завбільшки, як кінчик збивачки. За мить нижня кришечка вже повернулася на своє місце, зубчаста частина збивачки сховалася всередині глека, а Марина стала енергійно крутити в долонях тонкий дерев’яний край інструмента.

— На цьому етапі лінуватися зась, — звернулася вона до мене. — Бо втратиш усю піну!

Йой, та я взагалі не лінуватимуся! На жодному етапі!

Я могла в цьому заприсягтися ще до того, як випила перший ковток.

— А зараз… — Марина зняла нижню кришечку, витягла збивачку й накрила глек. — Якщо ти даси мені філіжанку…

Я навіть не стала вагатися, роздивляючись різноманітні кольорові візерунки. Просто схопила найближчу порцелянову філіжанку й передала їй.

Темна, з пінкою рідина наповнила її по вінця. Мені потрібна була вся моя сила волі, щоб не кинутися вперед, поки Марина поралася з глечиком.

— Один ковток, — наказала вона мені. — Лише один. І не ковтай одразу. Покрути в роті. Не квапся. А потім скажеш мені, який смак ти відчуваєш.

Руки в мене тремтіли від нетерплячки, коли я піднесла чашку до вуст і заплющила очі. Звільна, побожно я ковтнула й затримала рідину в роті, покрутила її, щоб відчути найтонші відтінки смаку. За глибоким темним шоколадом ховався ще один, тендітніший смак, щось невловиме й тепле, але не кориця, і він, цей присмак, поволі міцнішав, дужчав…

О-о-о-о!

Я мало не впустила філіжанку, коли той прихований присмак вибухнув у мене в роті, наче вогняна куля. Він обпік мене живим полум’ям, і я мимоволі ковтнула — і тут же вибалушила очі. Важко дихаючи, я витріщилася на Марину, груди швидко здіймалися й опускалися. Полум’я бігло моїм тілом, наче… наче…

— Еге ж , — мовила Марина, і тон її був неабияк потішений. — В інших шоколадних будинках такого не скуштуєш, як гадаєш?

— Що воно таке? — прошепотіла я. Мені аж голос заціпило.

Вона самовдоволено посміхнулася.

— Це, — мовила вона, — шоколад чилі. Фірмовий смаколик нашого будинку. Як тобі?

Я не відповіла. Але раптова незрозуміла вільга стала збиратися в кутиках очей. Я думала, що вже ніколи не відчую цього жару в горлі. Я була певна, що назавше втратила своє полум’я.

Марина чекала якусь мить, а потім кивнула, наче задоволена моєї відповіддю.

— Чудово, — підсумувала вона. — Допивай, але поквапся. Цей ледащо й бовдур Ерік навіть какао-боби не домолов! Добре, що ти попоїла, бо на тебе чекає чимало роботи. І повір мені, тобі будуть потрібні сили, щоб із нею впоратися.

Від цих слів губи мої розповзлися в усмішці, яку мені несила було стримати.

Я просто не могла дочекатися!

Після того як я пробула підмайстринею Марини тиждень, мої кволі людські руки стали неймовірно дужими. Щовечора, коли я, скрутившись біля коминка, засинала на теплій підлозі в кухні, мої м’язи скимліли від утоми, і я від того гомзалася туди-сюди на ковдрах і тканині-лусочці, намагаючись бодай якось полегшити біль.

Але щоночі, коли мене огортала пара від какао-бобів, що постійно підсмажувалися над вогнем, я заплющувала очі й уявляла, що це димний подих моїх родичів пропливає наді мною, що це саме він допомагає мені почуватися в теплі й безпеці в моєму новому, повному шоколаду домі. Інколи з очей знов струміла волога, коли я згадувала, як засинала поряд із мамою та Ясписом і їхні лускуваті тіла згорталися обіч. Але іноді просто уявити їхнє розмірене гаряче дихання на власній шкірі було достатньо, щоб заспокоїтися.

Шоколад наповнював мої сни, навіть коли мені снилася родина. Інколи мені ввижалося, що разом із Ясписом ми пірнаємо в купу коштовностей, що зберігалися в нашому сховку, щоб побачити, хто перший їх більше набере, та серед золота й самоцвітів я завжди знаходила цілі гори брунатних какао-зерен — їх було, либонь, разів у тридцять більше, ніж у тих купах, що я їх щодня товкла й розкачувала на рідку пасту в кухні «Шоколадного серця». Інколи мені снилося, що я лежу, скрутившись, пригорнувшись до гарячої блакитно-золотої спини матінки. Матуся розмовляє зі мною, і її міцна луска здіймається й опускається просто перед моїм писком. Але замість материного голосу я чула голос Марини, який, як завжди, повторював указівки, що їх я запам’ятала кілька днів тому: «Молотимеш зерна, допоки вони не перетворяться на пасту. Тоді просто товктимеш їх щосили, допоки не залишиться жодної дрібочки, жодної грудочки, жодного горбочка. У цьому шоколадному будинку ти ніколи не зупиняєшся, допоки не досягнеш бездоганності».