Стефани Бёрджис - Дракон із шоколадним серцем

Фрідріх скривився й зістрибнув з передка на землю. Дивився він кудись убік, наче йому несила було витримати мого погляду. Але Ґрета посміхнулася й ухопила мене за плече, стиснувши його так міцно, що годі було висмикнутися.

Дивлячись їй в очі, я збагнула дещо, що випало в мене з думки під час нашої тривалої подорожі: хай навіть без пазурів і без луски, люди все одно також були хижаки.

— Отже, серденько… — Пальці Ґрети стиснулися ще міцніше, увіп’явшись мені в шкіру, і жінка нахилилася до мене. — Я знаю, тобі здається, ніби ти хочеш працювати в шоколадному будинку, але, повір мені, ти ані дня в цьому чудовому місці не протримаєшся. Та ти ж навіть не знала, що таке черевики, допоки я тобі не розповіла! Ніхто, окрім нас, не захотів би тебе найняти. А без нас ти б із голоду померла в тих нетрях! Отже, тепер, коли ми привезли тебе сюди, ба більше, поділилися з тобою нашими власними їжею й питвом просто з великодушності… — Вона легенько підштовхнула мене до Фрідріха, який стояв з іншого боку бідарки, відвернувшись і понурившись. — …саме час тобі бути чемною, слухняною дівчинкою й відплатити нам за це. Тому ходи-но туди, до Фрідріха, і ми зайдемо до цього будинку, де ти будеш у цілковитій безпеці, крізь оті от двері… — Вона показала на них. — … і тобі вже ніколи не треба буде перейматися, чи зможеш ти про себе подбати. Збагнула, любонько?

Я глянула в Ґретине усміхнене обличчя. Її міцні пальці стискали моє тендітне людське плече крізь щільне зелене лушпиння, яке вона мені позичила. А відтак я всміхнулася їй у відповідь.

Усміхнулася так широко, що аж усі зуби засвітила. Мої рідні цю усмішку миттю б упізнали.

— Збагнула, — озвалася я ніжним голосочком.

— От і розумничка. — Її пальці нарешті трохи послабили хватку…

…І я вистрибнула простісінько з бідарки, покинувши в ній ту нещасну зелену оболонку.

Я приземлилася просто на міську вулицю, десь за фут від того місця, де чекав на мене Фрідріх. Позіхнувши, він рушив до мене…

Але було вже запізно.

Втягнувши голову в плечі, я розвернулася і щодуху помчала вперед, петляючи між бідарок, коней, людей. З однієї безпечної печери, у якій мені не було чим дихати, я вже накивала п’ятами.

Удруге я ніколи не дозволю себе ув’язнити.

Конячий гній і багно вкривали круглясту, баюристу бруківку міських вулиць, утворюючи смердючу грузьку твань. Замотані ганчір’ям ноги миттю стали якимись липкими. З моменту моєї відчайдушної втечі минуло всього хвилин двадцять, а мені вже вп’яте довелося зупинитися, щоб зчистити бруд з того клаптя.

Щоб не впасти, я прихилилася до тлустого, пофарбованого в кремовий колір штучного дерева, яке стирчало з бруківки. Нагорі в нього була ота придибашна скляна людська лампа. Кумедно, що таку штукенцію встановили в центрі міста. Але, роззирнувшись, я збагнула, що це не найхимерніше з того, що тут було.

Височезні жовто-білі будівлі здіймалися обабіч вулиці, прикрашені, наче коштовності, легеньким вигадливим візерунком і поцятковані вервечками прямокутників із прозорого скла. Натовпи людей вливалися й виливалися з їхніх дверей, і ці люди теревенили, реготали, і в їхніх руках щораз більшало якихось клунків і гарнесеньких коробок.

Будинок Ґрети стояв серед вулиці, де всі будівлі були з червоної цегли, а двері надійно відокремлювали їх від світу. Та ж місцина, де опинилася я зараз, була геть інша, і, якби не бачила ті самі великі, порослі лісом пагорби вдалині, і ту саму височезну вежу з дзиґарем між мною й ними, я б вирішила, що спромоглася дістатися аж до іншого міста.

Коні цокотіли копитами туди й сюди вулицею, тягнучи за собою вишукані чорні із золотом карети, які не мали нічого спільного з простацькою бідаркою Ґрети. Навіть люди тут мали інший вигляд, ніж ті, що я їх побачила обіч її будинку.

З тієї Ґретиної лекції, яку вона читала мені вранці, я принаймні запам’ятала кілька корисних слів. Бліді блакитні чи жовті довжелезні, аж до підлоги, штукенції, які носили всі людські самиці — ні, жінки! — звалися «сукні», і здавалися вони просто неймовірно непрактичними, бо теліпалися, плутаючись у власниць під ногами.

Чоловіки носили «штани», які були значно поміркованішим варіантом, та Ґрета жахнулася, коли побачила їх на мені, на дівчинці. Але ж мої принаймні мали візерунок у вигляді луски. А людські штани були такі нудні!

У драконячій культурі яскраві кольори вважали приводом пишатися, але людські самці, схоже, їх просто страшенно боялися. Вони народилися зі шкірою різного відтінку, з різного кольору смухом на голові й різними очима, та всі вбиралися в однаковий тьмяний, темний одяг, наче намагалися злитися в одну отару, ніби якісь гуртові тварини. Я не помітила жодного яскравого проблиску червоного чи золотого, відколи сюди потрапила. Ба більше, з якоїсь причини всі чоловіки навколо наче намагалися придушити себе до напівсмерті вигадливими білими вузлами, які зав’язували навколо шиї.