Стефани Бёрджис - Дракон із шоколадним серцем

Проте жодну з дивовиж, які я бачила довкола, навіть порівнювати годі було з тим, що я чула власним носом.

Тут майже на кожному розі були продавці смаколиків. Вони вигукували назви наїдків, стоячи за величезними чорними відкритими пічками, які стовбичили просто посеред тротуарів. Свіжі, гарячі «вафлі» пахтіли солодко й духмяно, я аж облизнулася. «Картопля в кожушку» відгонила гостро, а «смажені каштани» просто-таки вабили химерним ароматом. Ще й інші пахощі линули до мене з відчинених дверей будинків ген по вулиці.

Я була така голодна, що, мабуть, заквилила б, якби мала трошки менше гідності. Уже минуло бозна-скільки часу, відколи вранці я поснідала молоком і сиром… І, мабуть, навіть крихітні людські шлунки потребували більш суттєвого харчування.

Але зараз мною керувало дещо важливіше за голод. Минув уже цілий день, відколи я востаннє їла шоколад!

Тепер, коли я нарешті знайшла свою пристрасть, я не збиралася зупинятися, перш ніж назавжди встромлю в неї свої пазурі.

На біду, жодний із жовто-білих будинків навколо мене, схоже, не був зроблений із шоколаду. А мій новий слабкий людський ніс марно намагався нанюхати аромат славетних шоколадниць між інших запахів, які ринули на мене: ароматів страв, від яких у мене слина текла, смороду людського поту, химерного запаху штучних пахощів, які люди наносили на себе, щоб той сморід замаскувати, і смороду конячого посліду…

Оце вже буде завданнячко, навіть для дракона під прикриттям…

Але я була певна, що спробувати варто. Тож відійшла від ліхтарного дерева й вирішила йти на нюх. Загорнуті в дрантя ноги щокроку лунко хлюпали по землі.

Шоколадні будинки виявилися геть не такими, якими я їх собі уявляла.

Коли аромат шоколаду, що ставав дедалі яскравішим і виразнішим, привів мене до дверей ще однієї жовто-білої будівлі, я зупинилася просто перед нею, не ймучи віри власним очам і нюхові.

Двоє людей мало не врізалися в мене ззаду.

— Ем-м… перепрошую. — Жінка, яка опинилася ближче до мене, підсмикнула береги пишної сукні, хоча я навіть і не доторкнулася до неї. Вогнисто-рудий смух у жінки на голові був укладений в якісь гульки, а для того, щоби бридливо глянути на мене згори вниз, наморщивши носа, їй довелося задерти гостре підборіддя.

Чоловік обіч неї прокашлявся. Смаглява шкіра просто над вигадливим білим вузлом у нього на шиї побуряковіла.

— Дозвольте нам пройти.

Я примружилася та з докором глянула на них.

— Цей будинок не з шоколаду!

— Власне… — Чоловік глянув на жінку, яка стояла обіч, і тонкі смужки смуху в нього над очима злетіли догори. — Ні.

Але промовив він це так, наче не був достоту цього певен.

— Достеменно ні, — запевнила я його і схрестила руки на грудях. — То де мені в цьому місті знайти справжній шоколадний будинок?

Жінка на це вирячила очі — майже так само підозріло, як Фрідріх цього ранку.

— Це і є справжній шоколадний будинок, дитино, — мовила вона. — Найвідоміший у Драхенбурзі. Мені здавалося, про це навіть посполитим відомо!

— Ну-у-у-у… — Плечі чоловіка звелися й опали. — Я б не сказав, що він найкращий, графине. «Шоколадна філіжанка» — найдавніший і найшанованіший з трьох шоколадних будинків, але «Мекельгоф» стає дедалі популярнішим, відколи кронпринцеса взяла його під свій патронат, і я навіть чув…

— Нісенітниці! Зі справжнього бомонду ніхто не вчащає до «Мекельгофу», — зауважила жінка. — А вже про ту жалюгідну діру в стіні, яка величає себе третім шоколадним будинком, узагалі й говорити нема чого. — Вона форкнула. — Але хай там як… — Карі очі ковзнули вгору-вниз, роздивляючись мене від довгого чорного смуху на голові, пасма якого розметалися по плечах, до брудного ганчір’я, обмотаного навколо ніг. — «Шоколадна філіжанка» обслуговує лише представників вищого суспільства. Тож, якщо ти маєш намір старцювати, дитино, тобі варто податися деінде.

Старцювати? Я зеленого поняття не мала, що означає це слово, але погляд жінки чудово зрозуміла. Точнісінько так само дивилася на мене моя сестриця Цитрина під час останніх відвідин, коли я сказала їй, що не бачу сенсу в тому, щоб учитися складати вірші п’ятистопним ямбом. Вона тоді не прохопилася до мене ані словом, але цим поглядом сповістила: «Ти ніколи не зробиш чогось достатньо видатного, щоб стати гідною моєї уваги».

На лихо, я не мала наразі жодної вогняної кулі, якою замість відповіді можна було б зацідити цій леді в обличчя. Вираз писка Цитрини, коли я таке з нею утнула, був просто незабутній.