Стефани Бёрджис - Дракон із шоколадним серцем

— Шоколад? — Ґрета відступила на крок і закліпала очима. — Тобі?

Широчезні плечі Фрідріха звелися й опустилися під його зеленим лушпинням.

— У Драхенбурзі останнім часом з’явилося чимало шоколадних будинків, — мовив він. — Це тепер мода така, виходить. Королівська примха.

— Гм… — зауважила Ґрета. — Можна подумати, що ти до тих шоколадних будинків бодай колись носа потикав, Фрідріху. Таке вже бевкнеш! От не було б мене поряд, щоб про тебе дбати…

Але я вже все вирішила.

— Чудово, — підсумувала я.

Будинок, зроблений із шоколаду? Та щось краще годі й вигадати! Тепер, коли я стала людиною, мені страшенно кортіло якнайшвидше оселитися в такому!

Аж тоді я спохмурніла, згадавши про небезпеку.

— А харчемагів у цих шоколадних будинках, бува, не водиться?

Ґрета вирячила на мене сіро-зелені очі, а відтак розсміялася.

— Ох ти ж невігласко мала!

Посміхаючись, вона знову підступилася до мене й почухала мені маківку, скуйовдивши смух на голові. Я аж зубами клацнула.

— Боже милий, та я в житті не чула про справжнього харчемага! Як на мене, то все вигадки, так само, як і співомаги. У пристойних людей чаклувати не заведено.

Фух. Я відсахнулася, перш ніж вона встигла знов почухати мені голову, але від полегшення навіть не стала відгиркуватися.

Коли я наступного разу ласуватиму шоколадом, він достеменно буде не магічний! Досить уже несподіваних перетворень, на все життя стане!

— А інші породи магів? — спитала я. — Їх у Драхенбурзі багато?

Якби ж то мені вдалося залякати когось із них і змусити допомогти собі…

Фрідріх знизав плечима та зручніше перехопив довгий шкіряний повід.

— Ну, є королівські бойові маги, — мовив він. — От хто-хто, а вони точно існують, еге ж? Їх десь із тузінь [6] Тузінь (заст.) — дюжина, дванадцять штук. буде, з усього королівства назбирали. Подейкують, що живуть вони всі разом, десь неподалік від палацу. Повсякчас напоготові, щоб за наказом короля вирушити на битву з ворогами, драконами чи ще кимось. Наче в казці якійсь, слово честі. Дивовижа та й годі. — Він глянув на Ґрету, яка, примружившись, дивилася на нього, і додав квапливо: — Не те щоб я сам хотів бути на їхньому місці, певна річ…

— Гр… — прогарчала я.

Чомусь я вельми сумнівалася в тому, що в якогось мага, який спеціалізується на боротьбі з драконами, вистачить нерозважливості мене розчаклувати — хай навіть це було б чесно й справедливо. Та й, до речі, жодного сенсу не було в тому, щоб мене розчакловували й повертали мені власну подобу — лише для того, аби я негайно стала здобиччю кагалу магів-драконоборців.

— Гаразд, — мовила я і розвернулася в той бік, куди дивився їхній кінь. У бік шоколаду . — Тоді я поїду до Драхенбурґа.

— З нами! — вигукнула Ґрета, плескаючи в долоні. — Ми саме там і живемо!

— Ну… — Насупившись, я позадкувала. Надто вже не сподобався мені її рішучий погляд. — Я не впевнена…

— Сенсу сперечатися з нею немає жодного, — сповістив мені Фрідріх і засовався на передку. — Давай уже, забирайся, не гай наш час.

— А чи ж не пощастило тобі, що ми нагодилися, щоб допомогти? — Ґрета обійняла мене за плечі, не даючи змоги позадкувати. — Ми зазвичай рідко потикаємося до такої глушини, але оце саме гостювали в моєї сестри та її чоловіка на їхній фермі, а тепер повертаємося додому.

Вона легенько потягнула мене, повільно підштовхуючи до бідарки, а від Ґретиних теревенів у мене аж у голові запаморочилося.

— Хоч вір, хоч ні, ці двоє такі провінціали, що й гадки не мають, скільки все коштує в Драхенбурзі. Вони такі телепні, коли йдеться про грошву! Тому ми завжди беремо в них багато дешевих свіжих харчів, а потім продаємо їх у столиці за грубі гроші. Слово честі, так їм і треба, якщо вже такі дурноверхі, еге ж? — Вона тихенько розсміялася. — Хоча ми й собі дещо лишаємо, певна річ. У місті ж ані м’яса, ані молока доброго навіть удень зі свічкою не знайдеш, як гадаєш?

Голова чманіла від цього джерґотіння, і я навіть не знала, що воно таке, те «молоко». Але від слова «м’ясо» шлунок мій забурчав мало не по-драконячому.

— Ой, та ти послухай лишень! Ти ж голоднюсінька! — Ґрета підхопила мене навдивовижу сильними руками й затягла до бідарки, перш ніж я встигла виборсатися. — А ноги які — босі, у крові… От… — Вона забралася до візочка слідом за мною, потім перехилилася через сидіння й заходилася порпатися в сумках, кошиках і коробках, які були абияк поскидані в задній частині тарадайки. Фрідріх клацнув язиком, і кінь рушив.