Бекс Хоґан - Острови шторму та смутку. Гадюка

Я стільки разів чула крики, що лунали з цих стін, що знаю — в Мілліґен виробився стійкий імунітет до жалю та благань пощади. Я не подарую їй цього задоволення.

— Направду, який сором! — вигукує вона, готова приступити. — Я завжди вірила, що з тебе вийдуть люди.

— Що ж змушує тебе сумніватися у своїй правоті? — я стараюся зайняти її розмовами, аби лиш відтягнути біль. Від страху моя душа вже давно у п’ятках. Невимовний, всепоглинаючий страх…

— Бо ти зараз тут прив’язана і от-от позбудешся кількох життєво важливих частин тіла. Ось чому… — вона нахиляється до мене впритул і кусає за вухо, її рука пробігає вздовж мого тіла і довго вовтузиться, поки не натрапляє на флягу. Відступивши вбік, Мілліґен хитро коситься на мене.

— Смакота!

Дивлюся, як вона бере цю флягу й готова побитися об заклад, що аж ніяк не рому налила туди Естер. Вона наказала мені в жодному разі цього не пити, тож я подумки благаю Мілліґен пригоститися великим ковтком.

Мілліґен ставить флягу на лавку і бере пару лещат, пильно їх роздивляючись.

— Завжди добре починати із виривання нігтів. Пригадуєш? Я тебе цьому навчала.

— Нічому корисному ти мене не навчила! — різко відповідаю їй, відчайдушно жадаючи це все зупинити й сподіваючись, що мої слова знову приваблять Мілліґен до фляги.

Але це не спрацьовує. Натомість посмішка сходить з її обличчя, і вона тягнеться за кинджалом.

— Ти втекла ще до того, як я встигла почати, — спалахнувши несподіваним гнівом, вона прудко підступає до мене; її обличчя впритул до мого. — То в чому твоя проблема? Забракло духу для таких справ? — вона з притиском проводить лезом по моїй щоці, знову відкривши загоєну рану, отриману від Кліва. Я боляче кусаю губи, аби лиш не завити від болю, і скоро відчуваю смак теплої крові, яка цівкою стікає мені в рот. — Що ж, гарна новина в тому, що ти повернулася, тож я зможу ще раз тебе проінструктувати. Погана новина — ти сама станеш об’єктом демонстрацій.

Вона відступає від мене, а я б’юся в дрижаках від страху. Вона і не думає пити трунок Естер. Мені нікуди дітись. Я добре знаю, що вона зі мною зробить. Я безпомічна.

— Ну-ну! Ти ж не розпочнеш без мене?! — Адлер розмашистим кроком заходить до нас, незадоволений, що мені вже пустили кров без нього. Він — глядач, що насолоджується моїм болем.

— Це щоб її розігріти! — промовляє Мілліґен, рада його компанії.

Адлер сідає. Він дійсно збирається дивитися, як Мілліґен катує мене?

Він посміхається і каже:

— Не хвилюйся, я не забув про твого любого Бронна. Поки ми тут теревенимо, його вже готують до протаскування під кілем. Та я поміркував собі, що варто почекати, поки Мілліґен завершить з тобою — тоді ти теж зможеш поспостерігати. Ти ж не хочеш пропустити таку веселу розвагу?

— Ти жалюгідний пройдисвіт! Так заздриш Бронну, що доводиться його вбивати? А ще тобі явно страшно зійтися з ним у двобої, адже ти розумієш, що Бронн — справжній боєць.

Око Адлера враз звужується, але він не відповідає, натомість командує Мілліґен:

— Поквапся, жінко! У добі лиш двадцять чотири години.

Мілліґен киває головою, вся в очікуванні:

— Авжеж, Капітане! Так… На чому ми зупинилися? Ага, нігті на руках.

Вона обходить мене, підступає до моїх рук і перебирає моїми пальцями.

— Котрого обрати першим? Нехай буде… оцей.

І вона калічить мене. Мене обпікає нестерпним болем — крик стримати несила.

Мілліґен регоче:

— Тобі сподобалося? От і чудово, бо їх ще багато!

І вона вириває ще один ніготь. Цього разу мені вдається стримати вереск. Я з усієї сили закорковую біль всередині себе — тепер вона не почує ані звуку.

Це її розчаровує. Хіба весело не чути на власні вуха моїх страждань? Вона позирає на Адлера. Помітно, що вона прагне його вразити, проте він незворушний — просто байдужий спостерігач. Мілліґен обходить довкола, оглядає мене і каже:

— Можливо, я таки тебе недооцінила! Гадаю, нам варто спробувати дещо інше. Переламаний палець ноги чи руки? Що тобі більше до душі?

Я нічого не відповідаю — мовчки дивлюся, як вона звичним рухом підкидає в повітря молоток, на льоту хапаючи його та вправно вертячи ним.

— Палець ноги! — вигукує Адлер, вирішуючи замість мене, — розтрощи їй палець на нозі.

Я думала, що Адлер вже нічим мене не здивує, але він таки зміг. Навіть тепер, після всього, що він зробив, мені не віриться, що він з чистої води байдужістю керує моїми тортурами. Мілліґен посміхається.

— Як вам завгодно! — вона крутить молотком і вже запускає його додолу, але тієї миті до нас вривається захеканий Тобі.