Бекс Хоґан - Острови шторму та смутку. Гадюка

— Досить! — він спантеличений. Адлер не знав і половини того, на що я здатна. — Або я пристрелю і його.

Я озираюся і бачу, що Адлер цілиться пістолем у голову Бронна, тож миттю здаюсь. Мені зв’язують руки мотузками, а я дивлюся Броннові в очі, поглядом вибачаючись за своє спізнення. В його очах — полегшення, що я жива. Тоді мене штовхають, і я стаю навпроти Адлера, чиє обличчя заляпане кров’ю Ґрейс.

— Знаєш, — починає він таким тоном, ніби ми вже не вперше бачимося за ці місяці, — дбайливість — це твоя ахіллесова п’ята. І завжди нею була. Робить тебе вразливою. Змушує стікати кров’ю.

— Я здавалася — тобі не потрібно було її вбивати, — я аж задихаюся від люті.

Адлер скрушно хитає головою, вдавано співчуваючи.

— Вона зрадила мене. Тож так! Я вбив її. Просто хотів, щоб ти це побачила. — Він кидає своїм людям: — Зберіть наші іграшки. Ми беремо їх на «Діву».

Адлер витягує кляп Ґрейс й запихає його мені в рот. Я відчуваю смак її крові, це так нестерпно, що мені хочеться ридати.

Мене з Бронном женуть до човнів із веслами, приставивши пістолі до наших голів. Наближаючись до «Діви», я дивлюся на Ґрейс, що лежить на пляжі, непохована. Пісок довкола неї червоний від крові, яка поволі просочується в тіло Острова…

Я завжди відчуватиму цю втрату.

Екіпаж на кораблі помічає нас і голосно глузує. Коли ж мене і Бронна витягують на палубу — вони гуртом б’ють нас, а тоді кидають до Адлерових ніг.

— Лишень погляньте, кого я повернув додому! — Адлер переможно вигукує своїм людям, а вони радо вітають цю знахідку, — як добре, що ти повернулася, Мерріан!

Я силуюся відповісти, проте крізь кляп чутно лиш белькотіння.

Адлер прикладає долоню до свого вуха.

— Що ти там промимрила? Не чую тебе… — він нахиляється вперед і витягує кляп.

Я випльовую повний рот крові на його черевики — коли мене били в лице, я прокусила язик — а тоді підіймаю голову й дивлюся на нього.

— Я сказала, що наші почуття взаємні.

Двоє чоловіків зводять мене на ноги й міцно тримають, поки Адлер широким кроком підходить до мене.

— Мушу зізнатися, я трішки хвилювався, що тебе вб’ють, я не зміг би на це дивитися… Проте все вийшло просто дивовижно.

— Тоді зроби це! — вигукую я.

Якщо мені й судилося померти, нехай це станеться швидше. Але я більше не викажу свого страху.

Адлер регоче, і його екіпаж бере з нього приклад. Та коли оглядаюся довкола, бачу, що не всі сміються. Можливо, я вигадую, однак здається, що декому з них не по собі. Може тому, що їхній Капітан трохи перегинає палицю, вбиваючи свою плоть і кров? Або ж після зустрічі з океанськими хижаками в них пропав апетит до бійок.

— Мерріан, Мерріан! — протягує Адлер, ніби розважаючись. — Ти ж добре знаєш, наскільки важлива мені.

Не гоже частувати таку шановану гостю, як ти, швидкою смертю.

Лечу думками в каюту з огидними експонатами — згадками про його «особливих» гостей. Цікаво, яку саме частину мене він запхне у банку? Оце «пощастило»…

— Мілліґен за тобою ой як скучила! Повір на слово. Гадаю, тобі варто навідатися до неї, щоб відчути себе знову «вдома». Щодо цього шматка лайна, — каже Адлер, копнувши Бронна, — хлопці, як вам ідея протягнути його під кілем?

Екіпаж пожвавлюється, однак цього разу мені точно не ввижається брак їхнього запалу: вони не вельми радіють тортурам Бронна. На кораблі його любили.

Ми з Бронном впиваємося поглядами одне в одного, і коли мене грубо виводять геть, ми й словом не обмовляємося, лиш мовчки прощаємося. Ми обоє знаємо: на нас чекають нестерпний біль і жахіття. Коли мене заштовхують на нижні палуби, я бачу Адлерову вдоволену садистську посмішку. Якщо він колись і любив мене, ті дні канули в далеке минуле. Помічаю Рена — він навіть не приховує своє невдоволення. Я силкуюся перехопити його погляд, сподіваючись, що він витягне нас з цієї халепи, та він вперто втупився у свої ноги.

Мілліґен, певна річ, вже не може мене дочекатися.

Підозрюю, щойно Адлер мене схопив, її попередили, аби готувалася до мого прибуття.

Мене розв’язують і грубо штовхають на дерев’яний стовп, а тоді б’ють у вкриті синцями ребра. Коли мені перехоплює подих, вони йдуть собі геть, бажаючи Мілліґен удачі.

Я не встигаю віддихатись, як Мілліґен заходиться міцно прив’язувати мої зап’ястя та щиколотки до стовпа, тож втеча звідси мені заказана.

Мілліґен викладає в ряд свої улюблені інструменти: молоток, ржаві цвяхи, гігантський ніж та сікач; у вогні вилискує червоним кочерга, готова до роботи, а ще я не можу відірвати очей від колекції пилок, що висять на стіні, — їхні зубці вкриті засохлою кров’ю.