Орасио Кирога - Оповіді про кохання, божевілля та смерть

Позаяк пояснення було доволі складне, усі промовчали. Невдовзі оповідач пішов у свою каюту. Капітан стежив за ним краєм ока.

— Блазень! — пробурмотів він.

— Аж ніяк, — сказав хворий пасажир, який їхав, аби померти на рідній землі. — Якби він блазнював, то, знай, думав би про це і також скочив у воду.

Я не можу оговтатись від здивування. Що, до біса, означають лист від Фунеса, а потім балачка лікаря? Зізнаюся, що нічогісінько з усього цього не розумію.

Ось як усе було. Чотири години тому, о сьомій ранку, я отримав записку від Фунеса, в якій було таке:

« Любий друже!

Якщо це вам не завдасть клопоту, то просив би вас прийти до нас сьогодні ввечері. Якщо матиму час, то зайду до вас раніше. Щиро ваш,

Луїс Марія Фунес »

З цього й почалося моє здивування. Як я знаю, нікого без серйозної причини не запрошують о сьомій ранку заради гаданої розмови ввечері. Чого від мене хоче Фунес? Ми з ним не аж такі близькі друзі, а щодо його дому, то був я там лише раз. До речі, у нього є дві доволі гарненькі сестри.

Отож, я був заінтригований. Це те, що стосується Фунеса; а тут іще через годину, коли я виходив з дому, нагодився лікар Аєстарайн, іще один тип, з яким ми вчилися разом у державній школі і з яким у мене загалом такі самі аж ніяк не близькі стосунки, як і з Фунесом.

Він заводить зі мною пусту балачку, аби врешті підсумувати:

— Послухайте, Дуран. Ви чудово розумієте, що я прийшов до вас о цій порі не для того, аби плести банелюки, правда ж?

— Думаю, що так, — тільки й міг я йому відказати.

— Це ясно. Тож дозвольте мені поставити вам запитання, одне-єдине. Воно може видатися нескромним, але пізніше я все поясню. Дозволите?

— Та прошу дуже, — відказав я щиро, та водночас нашорошився.

Відтак Аєстарайн глянув на мене зі змовницькою посмішкою і поставив наступне дурнувате запитання:

— Якого типу прихильність ви відчуваєте до Марії Ельвіри Фунес?

А, то ось у чому річ! Марія Ельвіра Фунес, сестра Луїса Марії Фунеса, обоє Марії! Але ж я заледве знайомий з цією особою! Тож не дивно, що я подивився на лікаря, як на божевільного.

— До Марії Ельвіри Фунес? Ані найменшої прихильності. Я з нею заледве знайомий. А зараз…

— Ні-ні, дозвольте мені, — перебив він мене. — Запевняю вас, ідеться про щось дуже серйозне… Чи можете ви дати мені чесне слово, що між вами двома нічого нема?

— Та ви збожеволіли! — нарешті сказав я йому. — Нічого, абсолютно нічого! Повторюю: я її майже не знаю і не думаю, що вона згадає, що колись мене бачила. Я з нею розмовляв хвилину, дві чи три в них у домі, і це все. Повторюю вам удесяте: я не маю якоїсь особливої прихильності до неї.

— Це дивно, надзвичайно дивно… — пробурмотів він, пильно на мене дивлячись.

Цей ескулап, хай яким видатним він був (а він таким був), уже робився для мене нестерпним, лізучи у сферу, до якої його пігулки не мають жодного стосунку.

— Гадаю, я маю зараз право…

Проте він знову мене перебив:

— Так, ви маєте цілковите право… Та, може, зачекаєте до вечора? З двох слів ви зрозумієте, що йдеться зовсім не про жарти… Особа, про яку ми говоримо, серйозно хвора, вона майже при смерті. Ви щось розумієте? — завершив він, дивлячись мені прямо в очі.

Якийсь час я так само пильно дивився на нього.

— Абсолютно нічого, — відповів я йому.

— Я також не розумію, — ствердив він, здвигнувши плечима. — Тому й кажу вам, що справа дуже серйозна… Зрештою, нині увечері ми щось дізнаємося. Ви туди підете? Це необхідно.

— Піду, — сказав я, і собі знизавши плечима.

Ось чому весь день я, мов той ідіот, запитував себе, який зв’язок може існувати між тяжкою хворобою однієї із сестер Фунеса, яка заледве мене знає, і мною, який заледве знає її.

Я вернувся від Фунесів. Це щось найнебуваліше з усього, що я бачив у житті. Переселення душ, спіритизм, телепатія і решта абсурдів внутрішнього світу — ніщо порівняно з цим моїм власним абсурдом, в який мене вплутано. Від цієї справи можна збожеволіти. Судіть самі: я пішов до Фунесів. Луїс Марія провів мене у кабінет. Якийсь час ми, як два бовдури, силувано точили баляндраси і, розуміючи це, уникали дивитись один одному в очі. Нарешті увійшов Аєстарайн, і Луїс Марія вийшов, залишивши мені на столі пачку цигарок, бо мої закінчилися. Відтак мій колишній однокашник розповів мені те, що в двох словах можна викласти так.

Чотири чи п’ять днів тому після вечірнього прийому в їхньому домі Марія Ельвіра почулася зле, на думку матері — через занадто холодну ванну, яку прийняла того дня. Цілу ніч її мучив сильний головний біль. Ранком — іще більше лихо, гарячка, а ввечері — менінгіт з усім, що його супроводжує. Передусім це марення, нестримне i тривале. І супутня тяжка невтолима тривога. Із першої ночі психологічні проекції марення (назвемо це так) стали обертатися довкола однієї теми, одної-єдиної, якою поглинуте все її життя.