Орасио Кирога - Оповіді про кохання, божевілля та смерть

Почувши розлючений голос дядька, я, який досі невинно малював разом із сестрою рисочки на закрайку колодязя, забіг через другі двері в їдальню і став позаду мами. Дядько мене побачив і кинувся на мене.

— Я нічого не робив! — закричав я.

— Постривай! — ревів мій дядько, бігаючи за мною довкола столу.

— Альфонсо, облиш його!

— Потім я тобі його лишу!

— Я не хочу, щоб ти мене чіпав!

— Ну ж бо, Альфонсо. Ти сам, як дитина!

То було останнє, що можна було сказати дядькові. Він вилаявся і припустив за мною так, що ледь мене не наздогнав. Але тієї миті я вилетів, як з пращі, у розчинені двері й помчав у напрямку садиби, дядько біг за мною. За п’ять секунд ми, наче блискавка, проминули персикові, апельсинові й грушеві дерева, і саме в ту мить дуже чітко з’явилась ідея колодязя з його каменем.

— Я не хочу, щоб він мене чіпав! — закричав я знову.

— Постривай!

Тієї миті ми забігли в зарості тростини.

— Я скочу в колодязь! — зарепетував я, аби почула мама.

— Я сам тебе туди скину!

І тут я щез з його очей за тростиною; на бігу я штовхнув камінь для досліджень, який чекав дощу, і відскочив убік, зарившись в опале листя.

Одразу ж прибіг дядько: згубивши мене з очей, він водночас почув там, на дні колодязя, страшний удар розтрощеного тіла.

Дядько спинився, цілком змертвілий; розглянувся довкіл своїми розширеними очима і наблизився до колодязя. Спробував зазирнути всередину, але на перешкоді стала папороть. Тоді він, схоже, задумався і, оглянувши уважно колодязь і довкола нього, став мене шукати.

На жаль, минуло небагато часу відтоді, як дядько Альфонсо своєю чергою перестав ховатися від своїх батьків, тому відповідні стратегії були дуже свіжими в його пам’яті, і він зробив усе можливе, аби мене знайти.

Дядько відразу виявив мою схованку, вперто вертаючись до неї завдяки своєму дивовижному нюхові, та окрім того, що мене цілком і повністю ховало опале листя, його переслідував звук падіння мого тіла, тож він добре не шукав.

Тоді й вирішили, що я лежу розтрощений на дні колодязя, і це стало початком того, що ми назвемо моєю посмертною помстою. Справа була цілком зрозумілою. З яким лицем мій дядько розповів би мамі, що я наклав на себе руки, щоб запобігти тому, що він мене вдарить?

Минуло десять хвилин.

— Альфонсо! — почувся раптом голос мами на подвір’ї.

— Мерседес? — відповів той, сильно здригнувшись.

Мама явно щось відчула, бо знову зазвучав її схвильований голос.

— А Едуардо? Де він? — додала вона, наближаючись.

— Він тут, зі мною! — відповів дядько зі сміхом. — Ми вже помирилися.

Позаяк мама здалеку не могла побачити ані його блідості, ані дурнуватої гримаси, яка буцімто мала бути блаженною усмішкою, все зійшло добре.

— Ти ж його не бив? — дедалі наполягала мама.

— Ні. То був жарт!

— Жарт! — знову вступила мама.

Тепер уже я став жартувати з дядьком.

Селія, моя найстарша тітка, яка завершила пообідній відпочинок, проходила подвір’ям, і Альфонсо мовчки підізвав її помахом руки. Через кілька секунд Селія видала приглушене «Ох!», схопившись за голову руками.

— Але як? Який жах! Бідолашна Мерседес! Який удар!

Необхідно було знайти якесь рішення, перед тим як Мерседес дізнається. Витягнути мене ще живого?.. Колодязь був завглибшки чотирнадцять метрів і на дні його лежало гостре каміння. Та хто його знає… Але для цього треба було принести мотузки, привести людей; а Мерседес…

— Бідна, бідна мати! — повторювала моя тітка.

Треба сказати, що наді мною, маленьким героєм, мучеником своєї тілесної гідності, не було пролито жодної сльози. Мама заволоділа всім пафосом їхнього болю, їй вони принесли в жертву мінімальну ймовірність того, що там, унизу, я й досі міг лишатися живим. А це, вразивши мою подвійну пиху мертвого й живого, оживило моє прагнення помсти.

Через півгодини мама знову спиталася про мене, і Селія відповіла їй з такою жалюгідною дипломатією, що мама відразу ж була певна, що сталася катастрофа.

— Едуардо, сину мій! — голосила вона, вириваючись із рук сестри, яка намагалась її тримати, і пориваючись бігти в садибу.

— Мерседес! Присягаюся тобі, що ні! Він кудись пішов!

— Сину! Сину мій! Альфонсо!

Альфонсо побіг їй назустріч і затримав її, побачивши, що вона прямує до колодязя. Мама не думала ні про що конкретне, але побачивши переляканий жест брата, згадала відтак те, що я вигукнув годиною раніше, і видала жахливий зойк.

— Ох! Мій син! Він убився! Лишіть мене! Лишіть мене! Мій син, Альфонсо! Через тебе він помер!