Орасио Кирога - Оповіді про кохання, божевілля та смерть

Присутнє жіноцтво, піддавшись навіюванню рокітливих хвиль, трепетно слухало. Знервовані дівчата мимоволі дослухались до хрипких голосів матросів на носі корабля. Молода, щойно одружена пані, наважилася сказати:

— Це ж не орли!..

Капітан добродушно усміхнувся:

— Що, пані? Орли, які забирають екіпаж?

Усі засміялися, молода жінка також, трохи зніяковівши.

На щастя, один з пасажирів дещо про це знав. Ми дивилися на нього зацікавлено. Під час плавання він виказав себе чудовим супутником, неговірким, який діяв на свій страх і ризик.

— Ах, пане! Розкажіть нам! — попросила молода жінка, яка говорила про орлів.

— Не маю нічого проти, — погодився стриманий пан. — Коротко кажучи, в північних морях нам якось трапився парусник, схожий на «Марію Маргариту», про яку говорив капітан. Наш курс (а ми також ішли під парусом) привів нас майже до нього. Особливий дух запустіння, який не можна не помітити на кораблі, привернув нашу увагу, і ми стишили хід, розглядаючи його. Зрештою ми спустили шлюпку; на борту нікого не було, і все також було в цілковитому порядку. Проте останній запис у бортовому журналі був датований чотирма днями раніше, тож на нас це не справило великого враження. Ми навіть трохи посміялися над славнозвісними несподіваними зникненнями.

Вісім наших людей залишилися на борту нового корабля, щоб керувати ним. Ми його ескортували. Коли споночіло, він від нас трохи відірвався. Наступного дня ми його догнали, але на капітанському містку нікого не побачили. Знову спустили шлюпку, однак ті, хто на ній попливли, марно обійшли весь корабель: усі зникли. Усі предмети стояли на своїх місцях. Море було спокійним, доки сягало око. На камбузі і досі кипів казанок із картоплею.

Як ви можете зрозуміти, забобонний жах наших людей досяг апогею. За якийсь час шестеро зважилися зайняти місце зниклих, і з ними пішов я. Щойно піднявшись на борт, мої нові товариші вирішили хильнути, аби відігнати від себе будь-яку тривогу. Вони сіли колом, і за годину більшість уже співала пісень.

Настав полудень, минула сієста. О шістнадцятій вітер стих, і вітрила опали. Один матрос підійшов до борту і став дивитися на оливове море. Усі повставали і стали проходжуватися, не бажаючи вже говорити. Один сів на змотаний трос і стягнув із себе тільник, аби його полатати. Якийсь час він мовчки шив. Та раптом підвівся і протяжно свиснув. Його товариші обернулись. Він глянув на них розсіяно, сам здивований, і знову сів. Та через мить кинув тільник на змотані канати, наблизився до борту і кинувся у воду. Почувши сплеск, інші повернули голови, ледь насупившись. Та вже за мить вони, здавалося, забули про інцидент, повернувшись до звичної апатії.

За хвильку ще один потягся, на ходу протираючи очі, і кинувся у воду. Минуло півгодини, сонце сідало. Раптом я відчув, що хтось торкнувся мого плеча.

— Котра година?

— П’ята вечора, — відповів я.

Старий моряк, який поставив мені це запитання, глянув на мене недовірливо, запхавши руки до кишень. Він довго розсіяно дивився на мої штани. І врешті кинувся у воду.

Ті троє, хто залишилися, швидко підійшли і подивилися на кола, що розходилися по воді. Потім посідали на борт, тихо насвистуючи і дивлячись кудись у далечінь. Один зіскочив і стомлено витягнувся на палубі. Інші один по одному зникли. О шостій вечора останній з усіх підвівся, поправив на собі одяг, відкинув з чола волосся і, досі перебуваючи у сні, кинувся у воду.

Отож я лишився сам, дивлячись, мов ідіот, на пустельне море. Усі, самі не знаючи, що роблять, скочили в море, охоплені млявим сомнамбулізмом, що витав на судні. Коли один кидався у воду, інші оберталися, на мить занепокоївшись, немовби про щось згадували, аби відразу ж про це забути. Так зникли всі, і гадаю, те саме сталось із тими, котрі зникли попереднього дня, і з тими іншими із решти кораблів. Оце й усе.

Ми дивилися на цього незвичайного чоловіка з цілком зрозумілою цікавістю.

— А ви нічого не відчули? — запитав мій товариш по каюті.

— Так, відчув: велику знемогу й одержимість такими самими думками, але нічого більше. Не знаю, чому я більше нічого не відчував. Гадаю, причина така: замість за всяку ціну виснажувати себе вимотуючою обороною супроти того, що відчував — як робили, мабуть, усі, і навіть моряки, не усвідомлюючи, — я лишень прийняв ту гіпнотичну смерть, наче мене вже не було на цьому світі. Щось подібне, без сумніву, сталося з вартовими з тієї знаменитої сторожі, які ніч у ніч вішалися.