Орасио Кирога - Оповіді про кохання, божевілля та смерть

— Облиш їх! — відказувала мама стомлено.

Ми не казали нічого, але перезиралися поверх тарілок.

Так от, у цього суворого суб’єкта ми вкрали пачку цигарок; і хоча нам кортіло нараз прилучитися до привілеїв дорослих, ми зачекали на приладдя. Цим приладдям була файка, де чашечка була зроблена зі шматка тростини, цибух — зі стрижня для завіси, а скріплювальним цементом була замазка із нещодавно вставленого у вікно скла. Люлька вийшла чудовою: великою, легкою і різнокольоровою.

У нашому лігвищі в заростях тростини ми з Марією набили її з непохитним і релігійним благоговінням. Тютюн із п’яти цигарок перекочува́в у неї; ми посідали, задерши коліна догори, я запалив люльку і затягнувся. Марія, пожираючи мене очима, помітила, що мої очі наповнилися слізьми. Ніколи не було і не буде нічого гидкішого; та все одно я мужньо проковтнув противну слину.

— Добре? — нетерпляче запитала Марія, простягаючи руку.

— Добре, — відповів я, віддаючи їй жахливе приладдя.

Марія затягнулась іще сильніше. Я уважно на неї дивився і своєю чергою зауважив її сльози й одночасний рух уст, язика і горла, які цього не приймали. Та її мужність була більшою за мою.

— Добре, — сказала вона з повними сліз очима, скривившись. І знову героїчно піднесла до вуст бронзовий стрижень.

Її конче треба було рятувати. Гордість, і лише вона, знову штовхала її вдихати той пекельний дим, що смакував як sal de Chantaud, та сама гордість, яка змусила мене вихваляти перед нею нудотне куриво.

— Ану, цить! — сказав я різко, наставивши вухо. — Здається, це та коралова змія, яку ми бачили днями… Мабуть, десь тут у неї є кубло.

Марія підвелася, відклавши файку на бік. І пильно прислухаючись і приглядаючись, ми пішли звідти геть, на позір жадаючи побачити тварючку, та насправді — ухопившись, як смертники, за вигаданий мною поважний привід, аби обачливо відступитися від тютюну так, щоб наша гордість не постраждала.

Через місяць я вернувся до файки з тростини і того разу із зовсім іншим результатом.

Через якусь нашу витівку дядько підніс на нас голос значно гучніше, ніж ми з сестрою могли йому дозволити. Ми пожалілися мамі.

— Ба, не звертайте уваги, — відповіла мама, майже не слухаючи нас. — Він такий є.

— Одного дня він стане нас бити, — запхенькала Марія.

— Якщо не дасте йому приводу, то не стане. Що ви йому зробили? — додала вона, звертаючись до мене.

— Нічого, мамо, але я не хочу, щоб він мене торкався, — заперечив я своєю чергою.

Цієї миті увійшов наш дядько.

— А, він тут, цей твій цілий Едуардо… Твій синочок іще тебе порадує, от побачиш!

— Вони жаліються, що ти хочеш їх бити.

— Я? — вигукнув дядько, змірявши мене очима. — Наразі я про це не думав. Та щойно ти виявиш до мене неповагу…

— І добре зробиш, — кивнула мама.

— Я не хочу, щоб він мене торкався! — повторив я, червоний від люті. — Він мені не батько!

— Але за відсутності твого бідолашного батька він твій дядько. І дайте мені нарешті спокій! — сказала вона насамкінець, відпихаючи нас.

Залишившись на подвір’ї самі, ми з Марією глянули одне на одного палаючими очима.

— Мене ніхто не битиме, — рішуче заявив я.

— Ні… Мене також! — підтвердила вона.

Як завжди раптово на мою сестру зійшло натхнення з шаленим сміхом і тріумфальним маршем:

— Дядько Альфонсо… йолоп! Дядько Альфонсо… йолоп!

Коли за якийсь час я на нього наткнувся, з його погляду мені здалося, що він нас чув. Проте на той час ми вже запланували історію про Брикливу цигарку, то був епітет найвищої слави мула Мауда [1] Мул Мауд — герой знаменитого коміксу And Her Name Was Maud, що виходив на початку ХХ сторіччя в США. — Тут і далі — прим. перекл. .

Загалом ідея брикливої цигарки полягала в тому, щоб у пачку цигарок, яку дядько Альфонсо завжди тримав на своєму нічному столику, бо курив їх під час сієсти, покласти петарду, загорнуту в цигарковий папір.

Один кінець було відрізано, аби цигарка не завдала надто сильної шкоди курцеві. Вулканічного фонтану іскор було б достатньо, і взагалі весь успіх нашої затії тримався на тому, що наш дядько в напівсонному стані не помітить особливої штивності своєї цигарки.

Іноді події розгортаються так стрімко, що немає ні часу, ні духу їх оповідати. Я знаю лише те, що дядько вилетів зі своєї кімнати, як бомба, знайшовши маму в їдальні.

— А, ти тут! Знаєш, що вони зробили? Присягаюся, цього разу вони мене запам’ятають!

— Альфонсо!

— Що? Ще бракувало, щоб ти також… Якщо ти не вмієш виховувати своїх дітей, то це зроблю я!