Эрин Хантер - Ліс таємниць

— Не зараз. Залишимо його у спокої, ми нічим не допоможемо.

Синьозірка схилила голову. Вогнесерд відчув, як швидко покидають її сили, які вона так важко зібрала докупи. Провідниці дуже потрібно було відпочити. Врешті вона сказала:

— Сіросмуже, ти певен?

Вояк підвів голову.

— Цілком.

— Що ж, тоді, — продовжила Синьозірка, звертаючись до Леопардошубки, — я пристаю на твої вимоги. Нехай Сіросмуг принесе кошенят до броду.

Леопардошубка ніяк не могла повірити в таку швидку перемогу. Вона переглянулася з Чорнокігтем, ніби гадаючи, чи була тут якась підстава.

— Тоді ми маємо твоє слово, — нявкнула воєвода, повернувшись до провідниці Громового Клану. — І нехай Зореклан буде свідком того, що ти його дотримаєш.

Вона вклонилася Синьозірці й пішла геть разом зі своїм патрулем. Вогнесерд провів їх поглядом, а тоді повернувся, щоб поговорити із Сіросмугом, та той уже зник у яслах.

Сонце котилося вниз за дерева. Вогнесерд чекав біля ялівцевого тунелю. Вгорі шелестіло листя, і повітря повнилося ароматами пізнього новолисту, та кіт заледве помічав що-небудь. Його думки роїлися навколо Сіросмуга. Він не міг дозволити товаришеві просто так віддати кошенят, не міг не спробувати ще раз переконати його.

Нарешті з ясел показався Сіросмуг із двома кошенятами, які тулилися до нього, непевно тримаючись на тоненьких лапках. Дивлячись на дрібного попелястого котика, можна було вже сказати, що з нього виросте добрий вояк. А от киця з її сріблястою шубкою була викапана мама й обіцяла стати такою ж гарною та граційною.

Злотоквітка вийшла з ясел слідом за ними. Вона схилилася і торкнулася носом обох кошенят.

— Бувайте, мої любі, — сумно пронявчала королева.

Малі спантеличено занявчали, коли Сіросмуг почав підштовхувати їх уперед, а власні котики Злотоквітки тулилися до мами, ніби хотіли її втішити.

— Сіросмуже… — почав було Вогнесерд, коли товариш підійшов із кошенятами.

— Не кажи нічого, — перебив Сіросмуг. — Ти скоро зрозумієш. Підеш зі мною до броду? Мені потрібна допомога, щоби віднести малих.

— Звичайно, якщо ти хочеш.

Вогнесерд був готовий на все, якби тільки це змогло переконати Сіросмуга змінити своє рішення і залишити кошенят.

Двійко вояків крокували лісом. Вони несли в зубах котиків, які скрушно нявчали і пручалися, ніби хотіли йти самі. Вогнесерд не уявляв, як їхній батько міг від них відмовитися. Цікаво, чи Синьозірка почувалася так само, коли востаннє дивилася на своїх дітей перед тим, як Дубосерд їх забрав?

Громові коти дійшли до призначеного місця, червоне світло сонця вже згасало. Піднявся місяць, і ріка перетворилася на сріблясту стрічку, в якій віддзеркалювалося небо. Повітря повнилося тихим дзюркотом води, а висока трава на березі приємно холодила лапи своєю свіжістю.

Вояки обережно поклали кошенят на травичку. Тоді Сіросмуг відійшов на кілька кроків, покликавши Вогнесерда йти за ним.

— Ти мав рацію, — нявкнув сірий вояк. — Я не можу їх віддати.

Раптом Вогнесерда переповнила радість. Сіросмуг передумав! Вони могли повернути кошенят додому, вони би побороли Річковий Клан заради цього. Та його серце застигло, коли Сіросмуг продовжив:

— Я йду з ними. Вони — єдине, що в мене залишилося від Срібнострумки, а вона наказала піклуватися про малечу. Я би помер, якби нас розділили.

Вогнесерд витріщився на нього з розкритим ротом.

— Що? Ти не можеш! — крикнув він. — Ти ж належиш до Громового Клану.

Сіросмуг похитав головою.

— Більше ні. Мене там ненавидять, відколи дізналися про Срібнострумку. Вони ніколи не довірятимуть мені знову. І я навіть не знаю, чи хочу цього. Не думаю, що в мені зосталася бодай крихта відданості Клану.

Слова друга пронизали Вогнесерда, ніби пазури ворога.

— Ох, Сіросмуже… — прошепотів він. — А як же я? Я хочу, щоб ти був у Клані. Я довіряю тобі всім серцем, і я б ніколи тебе не зрадив.

Жовті очі Сіросмуга сповнилися смутком.

— Знаю, — промурмотів він. — Ніхто ніколи не мав такого друга, як ти. Я б за тебе життя віддав, ти знаєш.

— То залишся у Громовому Клані!

— Не можу. Це єдина річ, якої я не можу зробити для тебе. Я мушу бути зі своїми кошенятами, а вони належать до Річкового Клану. Ох, Вогнесерде, Вогнесерде... — у його голосі лунав розпач. — Мене ніби розривають надвоє!

Вогнесерд притулився до друга й почав вилизувати йому вухо. Сіросмуг увесь здригався від жалю. Вони стільки пережили разом. Сіросмуг був першим, хто взагалі заговорив із домашнім котиком, що загубився в лісі — першим його другом у Громовому Клані. Вони разом тренувалися й разом принесли вояцьку присягу. Разом полювали й у спекотні дні зеленлисту і в жорстокі морози гололисту. Разом вони відкрили правду про Тигрокігтя та ризикували накликати на себе гнів Синьозірки.