Эрин Хантер - Ліс таємниць

Провідниця сиділа у своєму кублі й закінчувала трапезу. Вона вже трохи прийшла до тями, відколи на неї напав Тигрокіготь. Коли Вогнесерд гукнув Синьозірку біля входу до кубла, вона ковтнула останній шматок миші й підвела голову. Тоді смачно облизнулася і нявкнула:

— То ти, Вогнесерде? Заходь. Нам треба багато всього обговорити.

— Так, Синьозірко, — нявкнув він, — але не зараз. Прийшли Річкові вояки.

— А… — провідниця підвелася на лапи й потягнулася. — Я цього очікувала, хоча й не думала, що вони прийдуть аж так швидко.

Вона вийшла зі свого кубла на галявину, де на них чекав Річковий патруль. Сіросмуг теж був там і зараз ділився новинами із Мрячконіжкою. Вогнесерд сподівався, що товариш не бовкне зайвого, бо сам він уже вирішив нічого не казати Річковому Клану.

Інші коти також підходили, зацікавлені візитом Річкового патруля.

Коли Синьозірка привіталася з гостями, Леопардошубка взяла слово.

— Ми довго обговорювали долю кошенят Срібнострумки й вирішили, що їхнє місце у Річковому Клані. Вчора загинули двоє наших кошенят. Вони були недоношені. Їхня мама погодилася вигодувати малих. За ними будуть добре доглядатимуть.

— За ними і тут непогано доглядають! — вигукнув Вогнесерд.

Леопардошубка кинула на нього короткий погляд і знову звернулася до Синьозірки:

— Кривозір послав нас забрати кошенят.

Річкова воєвода говорила тихо, але рішуче, показуючи, що щиро вірить у права свого Клану на цих малюків.

— До того ж, — додала Мрячконіжка, — вони вже підросли і зможуть самі дійти з нами до табору.

— Власне, — нявкнула Леопардошубка, схвально глянувши на молодшу воячку, — ми могли й раніше їх забрати, та ми піклуємося про них не менше, ніж ви.

Синьозірка підвелася. Хоча вона й важко рухалася та досі виглядала розбитою, але принаймні знову поводилася із упевненістю провідниці.

— Кошенята наполовину Громової крові, — нагадала вона Леопардошубці. — Я вже вам казала, що виголошу своє рішення на наступному Зборищі.

— Це не тобі вирішувати, — прозвучав крижаний голос Річкової воєводи.

На ці слова коти на галявині заперечливо занявчали.

— Це нахабство! — вигукнула Піскошторма. — За кого вона себе має, що приходить сюди і вказує нам, що робити?

Вогнесерд підійшов до Синьозірки і промурмотів їй на вухо:

— Синьозірко, це кошенята Сіросмуга. Ми не можемо їх просто віддати.

Провідниця смикнула вухами.

— Передайте Кривозорові, — спокійно звернулася вона до гостей, — що Громовий Клан буде відстоювати цих кошенят боєм, якщо доведеться.

Леопардошубка вищирила ікла й загарчала. Громові вояки схвально загули.

Раптом над хором голосів пролунав один-єдиний:

— Ні!

У Вогнесерда пробігли мурашки спиною. Це був Сіросмуг.

Сірий вояк підійшов до Синьозірки. Вогнесерд побачив підозріливі погляди, які на нього кидали Громові коти, і як вони відступали, коли він проходив повз. Та Сіросмуг, здавалося, не зважав на їхню ворожість. Поглянувши спочатку на Річковий патруль, а потім на свій Клан, він сказав:

— Леопардошубка має рацію. Кошенята належать Кланові матері. Я думаю, що нам треба їх віддати.

Вогнесерд застиг на місці. Він хотів заперечити, та не міг вимовити і слова. Решта Клану також мовчала, і тільки від Жовтоіклої почулося:

— Він здурів.

— Сіросмуже, подумай ще раз, — попросила його Синьозірка. — Якщо я віддам цих кошенят Леопардошубці, то для тебе вони вже втрачені. Малі виростуть в іншому Клані й навіть не знатимуть, що ти їхній батько. Одного дня ти, можливо, навіть битимешся проти них.

Вогнесерд чув смуток у її голосі. Провідниця глянула на Мрячконіжку та Каменешуба. Слова Синьозірки були сповнені таким гірким досвідом, що він дивувався, як жоден кіт ще не зрозумів правди про її власних утрачених кошенят.

— Я розумію, — погодився Сіросмуг. — Та я вже достатньо лиха приніс своєму Кланові. Я не хочу, щоб Громові коти ще й билися за моїх кошенят, — він спинився і звернувся до Леопардошубки. — Якщо Синьозірка дасть згоду, я принесу їх до броду на заході сонця. Обіцяю.

— Сіросмуже, не треба… — крикнув Вогнесерд.

Сіросмуг звернув свої жовті очі на друга. У його погляді, крім болю та горя, була й рішучість. Вогнесерд усвідомив, що його товариш мав щось іще на думці — щось невідоме.

— Не треба... — тихо повторив Громовий воєвода, але Сіросмуг не відповів.

Піскошторма торкнулася носом Вогнесерда і промурмотіла кілька заспокійливих слів, та він не мав сил відповісти. Ніби в тумані бачив Попелапку, яка штурхала Піскошторму з іншого боку й шепотіла: