Эрин Хантер - Ліс таємниць

Вогнесерд мчав крізь дерева, його могутні м’язи ритмічно напружувалися і розслаблялися, штовхаючи тіло вперед. Але, вибравшись на схил, він збагнув, що все одно біг недостатньо швидко. Хвіст останнього волоцюги саме зник серед папоротей, що приховували вхід до табору.

Кинувшись униз крутосхилом у супроводі Хмаролапа, Вогнесерд щосили загорлопанив:

— Громоклане! Вороги! Напад!

Та щойно він заліз до тунелю, як попереду, з терену, пролунав інший крик:

— До мене, Громоклане!

Вояк знав цей бойовий клич, тільки ось голос належав Тигрокігтеві. І тут Вогнесердові подумалось: що, коли він помилився? Можливо, волоцюги переслідували Тигрокігтя, а не йшли за ним?

Він вибіг на галявину і побачив, як Тигрокіготь кидається на зграю нападників, які зі скавулінням ухилялись від його ударів. Воєвода справді виглядав так, наче був рішуче налаштований вигнати ворогів із табору. Але Вогнесерд опинився достатньо близько і побачив, що його пазури заховані. Вояку похололо на серці. Хоробрість Тигрокігтя на цьому полі бою була просто ширмою. Він привів сюди ворогів, але був достатньо хитрим, щоб приховати свою зраду.

Часу на роздуми не було. Волоцюги вже напали на табір, і зараз неважливо, як вони сюди потрапили. Вогнесерд повернувся до Хмаролапа.

— Біжи! Знайди патрулі та приведи їх сюди, — наказав він. — Білошторм на кордонах із Річковим Кланом, а Піскошторма десь біля Зміїних Скель.

— Добре, Вогнесерде, — і новак кинувся геть.

Вогнесерд напав на найближчого волоцюгу, темного плямистого кота, і ввігнав пазури йому між ребра. Ворог зашипів і повернувся, замахнувшись лапами для удару. Він спробував збити Вогнесерда з ніг, проте Громовий вояк із силою штовхнув його задніми лапами в живіт, і волоцюга зі скавулінням кинувся геть.

Вогнесерд підвівся, а тоді знову припав до землі, наїжачивши хутро і визираючи наступного суперника. Біля входу до ясел Сіросмуг боровся зі світлошубим волоцюгою, обоє вони валялися по землі, намагаючись вчепитися одне в одного зубами та кігтями. Ряболиця та Крапохвістка билися з удвічі більшим за них нападником. Біля вояцького кубла Мишошубка вчепилась передніми кігтями у плече великого смугастого кота, а задніми лупила його в бік.

А тоді Вогнесерд просто заціпенів. На протилежному кінці галявини Хвостолом накинувся на свого сторожа, Порохошуба, і впився зубами в горло молодого кота. Порохошуб відчайдушно пручався. Хоча Хвостолом і осліп, боєць із нього досі був неабиякий, і вчепився він намертво. Із жахом Вогнесерд збагнув, що колишній провідник вступив у бій на боці своїх дружків — котів, які разом із ним покинули Тіньовий Клан. Хвостолом зрадив Громовий Клан, який ризикував усім, щоб захистити його, покаліченого й усіма покинутого.

У пам’яті Вогнесерда зринув образ: ось Тигрокіготь і Хвостолом лежать собі вкупі та діляться язиками. То був не вияв співчуття від воєводи. Тигрокіготь спланував усе це з колишнім тираном Тіньового Клану!

Але тепер не час про це думати. Вогнесерд кинувся тереном на допомогу Порохошубові, та раптом його збили з лап. Гострі кігті шарпнули шкуру, і тілом розлився тупий біль. Зелені очі ворога палали за якийсь мишачий хвіст від його власних. Вогнесерд оголив ікла і спробував учепитися у плече нападника, але той відштовхнув його. Кігті впилися у вухо Вогнесерда. Живіт його був нічим не захищений, а вирватись було ніяк. Аж раптом волоцюга завищав і випустив вояка. Вогнесерд помітив Шиполапа, який своїми зубками вчепився у хвіст приблуди. Ворог кинувся навтьоки, тягнучи за собою новака через пилюку, аж поки той не розтиснув зубів. Нападник утік.

Хапаючи ротом повітря, Вогнесерд зіпнувся на рівні.

— Дякую, — відсапуючись, видихнув він. — Добре зроблено.

Шиполап кивнув і кинувся до Сіросмуга, який досі бився зі своїм суперником біля входу до ясел. Вогнесерд знову роззирнувся. Порохошуб десь запропастився, а от Хвостолом відійшов у глиб терену і закричав якимось химерним криком. Хай навіть сліпий, колишній Тіньовий провідник був наділений страхітливою силою, яка, здавалося, підносила його над усіма смертними.

Галявина повнилася котами, які билися між собою. Не встиг Вогнесерд знову кинутись у бій, як помітив дещо, від чого його кров, здавалося, застигла в жилах. Де Синьозірка?

За якусь мить він збагнув, що Тигрокігтя також ніде не видно. Кожнісінька часточка його тіла просто волала про те, що щось не так. Прямуючи до кубла провідниці, вояк обминув Верболозу, яка вчепилась у спину куди більшого за неї волоцюги, шматуючи зубами його вухо. На щастя, коли Вогнесерд підійшов до входу в кубло, то почув, як усередині нявкотить Синьозірка: