Эрин Хантер - Ліс таємниць

— Не буду, — Хмаролап блиснув оченятами, його білосніжне хутро стирчало навсібіч від захвату. Вогнесерд мимоволі пригадав, як сам нервував перед першим самостійним полюванням. Хмаролап же, навпаки, аж сяяв упевненістю.

— Тоді вперед, — нявкнув Вогнесерд. — Спробуй дістатись туди перед сонцепіком.

Він стояв і дивився вслід маленькому новаку, що вибігав із табору через тунель.

— І тримай крок! — гукнув навздогін. — Тобі ще далеко бігти!

Але Хмаролап навіть не сповільнився. Вогнесерд, радше втішений, ніж роздратований, знизав плечима і роззирнувся в пошуках Сіросмуга. Проте друга ніде не було видно. Сорока так і лежала біля куща кропиви. «Він, певно, в яслах», — подумав Вогнесерд і рушив із табору вслід за Хмаролапом.

Запах новака був дуже сильний — судячи з усього, малий сновигав лісом навсібіч у пошуках здобичі. Купка вищипаного пір’я розповідала, що осьде він спіймав дрозда, а краплі крові на траві підказували, що тут до його лап потрапила мишка. Неподалік від Високих Сосен Вогнесерд знайшов схованку, де Хмаролап запорпав упольовану свіжину, щоб повернутись по неї пізніше.

Приємно вражений такими мисливськими успіхами свого новака, вояк наддав ходу, сподіваючись наздогнати його і підгледіти, як той полює. Але не встиг Вогнесерд дійти до угіддя Двоногів, як Хмаролап сам з’явився перед ним. Білий котик мчав назад власними слідами, його хутро геть розкошлатилось, а в очах сяяло щось дике.

— Хмаролапе! — Вогнесерд кинувся йому навперейми, зненацька охоплений незрозумілим жахом.

Хмаролап різко спинився, здійнявши справжню зливу із хвої і мало не врізавшись у Вогнесерда.

— Щось не так! — видихнув новак.

— Що? — Вогнесерд відчув, наче йому в живіт впилися крижані пазури. — Це не Принцеса?

— Ой, ні, зовсім ні. Але я бачив Тигрокігтя, а з ним якісь чужі коти.

— В угідді Двоногів? — різко нявкнув Вогнесерд. — Там, де ми відчули запахи того разу, коли навідували Принцесу?

— Саме так, — Хмаролапові вуса смикнулись. — Коти зійшлися докупи якраз на узліссі. Я намагався підібратися ближче і підслухати їхню розмову, але боявся, що вони помітять моє біле хутро. Тож я прийшов до тебе.

— І добре зробив, — пояснив йому вояк, сам напружено міркуючи. — Що то за коти? У них є запах Клану?

— Ні, — Хмаролап наморщив носа. воронячим їдлом.

Від них тхне

— І ти їх не впізнав?

Хмаролап похитав головою.

— Худющі й голодні. Хутро скуйовджене. Вони просто жахливі, Вогнесерде!

— І вони собі говорили з Тигрокігтем, — спохмурнів Вогнесерд.

Це хвилювало його чи не найбільше. Він здогадувався, що то були за чужі коти — колишні Тіньові вояки, які покинули свій Клан разом із Хвостоломом. Зараз у лісі не було більше жодних волоцюг. Але незрозуміло, що з ними робив Тигрокіготь.

— Добре, — нявкнув Вогнесерд до Хмаролапа. — За мною. І щоб тихо, ніби до мишки підкрадаєшся.

Вояк обережно рушив у напрямку угідь Двоногів, нечутно переставляючи лапи, щоб не хрускотіло сухе листя внизу. Ще задовго до узлісся він відчув міцний сморід котів. Розпізнати можна було лише запах Тигрокігтя. І, наче прикликаний самою думкою, воєвода негайно постав перед очима Вогнесерда — він скрадався серед дерев у напрямку табору.

Під соснами не було жодного підліску, в якому можна було б сховатися. Вогнесерд і Хмаролап могли хіба розпластатися в борозні, проораній потворою Дереворізкою і молитися Зореклану, щоб їх не помітили.

За Тигрокігтем брів гурт обдертих вояків. Їхні роти були жадібно роззявлені, а в очах палав недобрий вогонь. Усі коти так зосереджено йшли по сліду, що навіть близько не помітили Вогнесерда і Хмаролапа, які припали до землі всього за кілька кролячих стрибків від них.

Вогнесерд підвів голову і стежив поглядом за цією підозрілою компанією, аж поки вони не зникли з поля зору. На якусь мить він просто застиг від жаху, не здатний у це повірити. Волоцюг було більше, аніж у тій групці, яка пішла із Хвостоломом кілька повень тому. Тигрокіготь десь найняв ще самітників. І зараз вів їх прямісінько до Громового Клану!

— Біжи! — наказав своєму учневі Вогнесерд. — Біжи, як ніколи раніше!

Сам він уже мчав серед дерев, не дбаючи, наскільки Хмаролап устигає за ним. У нього практично не було надії обігнати Тигрокігтя і вчасно застерегти Клан.

«Воєвода розіслав усі ці патрулі вранці, — переборюючи паніку, думав Вогнесерд. — А мені сказав стежити за Хмаролапом. Він залишив табір без жодного вояка, здатного оборонятися. Та це ж усе зумисне продумано!»