Эрин Хантер - Ліс таємниць

Сіросмуг дивився перед собою, навіть не кліпаючи, а тоді раптом струснувся, наче випірнувши з глибокої води.

— Ми програємо бій, — нявкнув він. — Їх там надто багато. Синьозірко, нам потрібна твоя допомога.

Провідниця глянула на Сіросмуга — і не відповіла. Вогнесерд бачив, що її погляд так само порожній та невидющий, наче викриття правди про Тигрокігтя остаточно зломило її дух.

— Я піду, — запропонував Вогнесерд. — Сіросмуже, не допоможеш Синьозірці тримати Тигрокігтя? З ним розберемося після бою.

— Ну, спробуєш, кицюню, — крізь купу піску прошамкав Тигрокіготь.

Сіросмуг пошкандибав на місце Вогнесерда, поклавши лапи на груди воєводи. Вогнесерд на мить завагався, не впевнений, чи зможуть поранений Сіросмуг і перелякана Синьозірка впоратися з Тигрокігтем. Але у воєводи досі не спинилася кровотеча, тож він явно слабшав. Вояк повернувся і прудко побіг надвір.

На перший погляд, на терені були тільки волоцюги, наче всіх Громових вояків уже вигнали. Тоді Вогнесерд почав тут і там розрізняти знайомі постаті. Довгохвіст із усіх сил викручувався з-під великого смугастого кота. Плямошкур ухилявся від кощавого сірого бандита, намагаючись кігтями вдарити його по носі, аж поки випадково не врізався в іншого нападника.

Вогнесерд відчував, як його покидають сили. Битва з Тигрокігтем виснажила вояка, а рани пекли вогнем. Він не уявляв, скільки ще зможе протриматись. І тільки інстинктивно, напівсвідомо вчасно відкотився від рудої кішки, яка спробувала вчепитися йому в спину. Краєм ока Вогнесерд помітив зграбну, блакитно-сіру постать, що мчала галявиною, вигукуючи клич.

«Синьозірка!» — радо подумав він, замислившись водномить, що ж трапилося з Тигрокігтем. Але тоді збагнув: ця войовниця не Синьозірка. То Мрячконіжка!

Ціною величезних зусиль Вогнесерд вирвався від рудої кішки й підвівся. Із тунелю бігли Річкові вояки: Леопард ошубка, Каменешуб, Чорнокіготь… За ними примчав Білошторм у супроводі свого патруля. Ці коти були сповнені сил і, б’ючи хвостами з люті, налетіли на загарбників, випустивши кігті.

Нажахані раптовою появою підкріплення, волоцюги позадкували. Руда кішка, що напосіла на Вогнесерда, завила від жаху й кинулась навтьоки. Інші — за нею. Вогнесерд підганяв їх іще якихось кілька кроків, шиплячи і клацаючи зубами. Але в цьому вже не було потреби. Геть збиті з пантелику, коли перемога була вже майже в їхніх лапах, та ще й позбавлені лідера — Тигрокігтя, нападники втратили будь-який бойовий запал.

За кілька митей вони всі щезли. Залишився тільки Хвостолом, у якого сильно кровоточили голова і плечі. Осліплий кіт дряпав кігтями землю й нявчав, наче маленьке кошеня.

Річкові коти збилися разом та почали вдоволено муркотіти. Вогнесерд рушив до них.

— Дякую, — нявкнув він. — Я ще жодному коту не був настільки радий.

— Я впізнала деяких Тіньових вояків, — понуро сказала Леопардошубка. — Тих, що пішли із Хвостоломом.

— Так, — Вогнесердові поки не надто хотілося згадувати про втручання Тигрокігтя. — Як ви дізналися, що нам потрібна допомога? — здивовано запитав він.

— А ми й не знали, — відповіла Мрячконіжка. — Ми прийшли поговорити із Синьозіркою про…

— Не зараз, — перебила Леопардошубка, хоч Вогнесерд уже здогадався, що вона хотіла сказати «про кошенят». — Громовому Клану потрібен час, щоб оклигати, — вона делікатно схилила голову перед Вогнесердом. — Ми раді, що змогли допомогти. Передай провідниці: ми скоро повернемось.

— Так, я передам, — пообіцяв Вогнесерд. — І ще раз дякую.

Він спостерігав, як ідуть Річкові коти, а тоді роззирнувся, відчуваючи, що втома буквально хилить його до землі. Терен був закаляний шерстю і кров’ю. Жовтоікла з Попелапкою вже почали оглядати поранених котів. Хоч Вогнесерд і не бачив медикиць у бою, на обох були відмітини ворожих кігтів.

Він глибоко вдихнув. Час розібратися з Тигрокігтем, але сил для цього майже не залишилося. Рани Вогнесерда шалено боліли, а кожнісінький м’яз нив від найменшого поруху. Поки він прямував до кубла Синьозірки, позаду нього пролунав голос:

— Вогнесерде! Що тут сталося?

Озирнувшись, вояк побачив Піскошторму, яка щойно повернулась на чолі мисливського патруля. За нею плентався Хмаролап. Войовниця роззиралась тереном, наче не могла повірити своїм очам.

Вогнесерд стомлено похитав головою.

— Хвостоломові бандити, — буркнув він.

— Знову? — гидливо буркнула Піскошторма. — Можливо, тепер Синьозірка двічі подумає про те, чи варто нам укривати Хвостолома.