Эрин Хантер - Ліс таємниць

***

Коли Вогнесерд повернувся до табору, в його голові вирував справжній ураган думок. Мрячконіжка і Каменешуб народилися у Громовому Клані! Але зараз вони цілковито віддані Річковому Клану й гадки не мають про своє справжнє походження. Кревна відданість і відданість Клану — це не завжди те саме, зміркував Вогнесерд. Його власне походження від кицюні аж ніяк не применшувало його належність до Громового Клану.

І, можливо, тепер, коли Мрячконіжка підтвердила причину смерті Дубосерда, Синьозірка повірить у те, що Рудохвоста вбив Тигрокіготь. Вогнесерд вирішив спитати провідницю ще й про останнє одкровення Сіротоні. Синьозірка могла б розповісти йому про пару кошенят, яких було викрадено із Громового табору.

Вогнесерд попрямував до Високого Каменя. Однак, підійшовши до кубла Синьозірки, він почув нявкіт двох котів і відчув запах Тигрокігтя поруч із запахом провідниці. Воєвода вийшов із-за завіси лишайників, які приховували вхід до кубла. Вогнесерд швиденько притулився до каменя, намагаючись залишитися непоміченим.

— Я поведу мисливський патруль до Зміїних Скель, — гукнув Тигрокіготь через плече. — А то там жоден кіт уже кілька днів не полював.

— Добра думка, — погодилася Синьозірка, виходячи услід за ним. — Здобичі й досі небагато. Дав би Зореклан відлигу, і чимшвидше.

Тигрокіготь щось прогарчав, погоджуючись, і гайнув до вояцького кубла. Воєвода так і не помітив рудого вояка, що припав до землі за каменем.

Коли він пішов, Вогнесерд наблизився до входу.

— Синьозірко, — гукнув він, коли провідниця знову повернулася до входу. — Я б хотів поговорити з тобою.

— Дуже добре, — спокійно нявкнула провідниця. — Заходь.

Вогнесерд увійшов за нею до кубла. Завіса лишайників знову опустилася, затуливши їм яскраве денне світло. У цьому напівмороку Синьозірка вмостилася й очікувально подивилася на Вогнесерда.

— У чому справа? — запитала вона.

Молодий вояк набрав повітря.

— Пригадуєш ту історію Круколапа про те, що, мовляв, Рудохвіст убив Дубосерда у битві під Сонячними Скелями?

Синьозірка заціпеніла.

— Вогнесерде, із цим покінчено, — гаркнула вона. — Я тобі вже казала, я маю достатньо причин вважати, що це неправда.

— Знаю, — Вогнесерд шанобливо схилив голову. — Але я з’ясував іще дещо.

Синьозірка мовчки чекала. Вогнесерд не міг збагнути, про що вона думає.

— Ніхто не вбивав Дубосерда, — провадив він, збагнувши, що відступати зараз пізно. — Річковий воєвода загинув, коли на нього впала каменюка.

Синьозірка спохмурніла.

— І звідки ти це знаєш?

— Я… я знову ходив до Круколапа, — визнав Вогнесерд. — Після останнього Зборища.

Він був готовий, що це зізнання розсердить провідницю, але вона не зворухнулася.

— То ось чому ти спізнився, — зауважила Синьозірка.

— Мені треба було з’ясувати правду, — швидко нявкнув Вогнесерд. — І я...

— Зачекай, — перебила провідниця. — Спершу Круколап сказав тобі, що то Рудохвіст убив Дубосерда. То він тепер змінив свою історію?

— Ні, зовсім ні, — запевнив Вогнесерд. — То я його неправильно зрозумів. Рудохвіст лише зіштовхнув Дубосерда під прискалок, а той обвалився просто на нього. Але Рудохвіст не хотів нікого вбивати. Ти ж саме в це не могла повірити, — обережно нагадав він Синьозірці. — Що Рудохвіст не убив би іншого кота. До того ж…

— Так? — Синьозірка була спокійною, як і завжди.

— Я ходив на той берег річки і спілкувався з Річковою кішкою, — зізнався Вогнесерд. — Просто щоб упевнитись. Вона підтвердила, що Дубосерд загинув через каменепад.

Вояк опустив очі, готовий до гніву Синьозірки через те, що заходив на ворожу територію. Але коли він підвів погляд, в очах провідниці був лише наполегливий інтерес.

Вона легенько кивнула, і Вогнесерд продовжив:

— Тож ми напевне знаємо, що Тигрокіготь брехав нам про смерть Дубосерда. Він не вбивав його, аби помститися за Рудохвоста. Ворожого воєводу убив каменепад. Чи може бути, що і про смерть Рудохвоста він також брехав?

Поки він говорив, Синьозірка примружила очі так, що у присмерку кубла блискотіли хіба дві тонесенькі сині ниточки. Тоді вона протяжно зітхнула.

— Тигрокіготь — чудовий воєвода, — промурмотіла провідниця. — А це серйозні звинувачення.

— Знаю, — швидко погодився Вогнесерд. — Але ж, Синьозірко, хіба ти не бачиш, який він небезпечний?

Синьозірка понурила голову. Вона мовчала так довго, що Вогнесерд уже замислився, чи не варто йому піти.