Эрин Хантер - Ліс таємниць

Вогнесерд на мить заплющив очі. Не так давно Попелапка стала його ученицею. Він хотів би бути виховником одного з цих кошенят. Але якби Синьозірка обрала його на цю роль, вона б його принаймні попередила.

«Мабуть, вона ніколи знову мене не обере, — подумав він, відчуваючи, як похололо на серці. — Це й не дивно, після того як я провалився з Попелапкою».

— Мишошубко, — нявкнула Синьозірка, — Ти казала мені, що вже готова взяти собі новака. Тож ти будеш виховницею Шиполапа.

Мишошубка, в’юнка невеличка киця з коричневим хутром, підвелася і підійшла до рудого кошеняти, яке кинулось їй назустріч.

— Мишошубко, — провадила Синьозірка, — ти зарекомендувала себе хороброю та розумною войовницею. Подбай про те, щоб передати хоробрість та мудрість своєму учневі.

Поки Синьозірка говорила, Мишошубка виглядала не менш гордою, ніж новак Шиполап. Вони торкнулися носами і відійшли на край галяви. Вогнесерд чув, як несамовито муркоче Шиполап, засипаючи свою виховницю запитаннями.

Біло-руде кошеня досі стояло під Високим Каменем, дивлячись угору на Синьозірку. Вогнесерд був настільки близько, що бачив, як у нетерплячому передчутті дрижать вуса маленької киці.

— Білошторме, — виголосила Синьозірка, — тепер, коли Піскошторма стала войовницею, ти можеш узяти собі нового учня. Ти будеш виховником Яснолапки.

Великий білий кіт, що лежав, простягнувшись, попереду, підвівся і побрів до Яснолапки. Вона вже чекала на нього, блимаючи яскравими очицями.

— Білошторме, — нявкнула Синьозірка, — ти навдивовижу вправний і досвідчений вояк. Я знаю, що свої знання ти зможеш передати цій новачці.

— Аякже, — промуркотів Білошторм. — Вітаю, Яснолапко, — він торкнувся її носа і провів назад до свого місця.

Коти Клану з’юрмилися навколо, вітаючи двох новоспечених новаків і вигукуючи їх імена. Рушивши до гурту, Вогнесерд помітив Сіросмуга позад усіх котів, біля тунелю. Його друг, либонь, щойно непоміченим повернувся до табору, поки інші коти слухали Синьозірку.

— Я про все домовився, — тихенько нявкнув Сіросмуг, підходячи до Вогнесерда. — Якщо завтра буде сонячно, Срібнострумка і Мрячконіжка переконають Сіротоню вийти з табору, щоб розім’ятися. Вони зустрінуться з нами десь у сонцепік.

— Де? — запитав Вогнесерд, не надто впевнений у тому, чи хочеться йому заходити в угіддя Річкового Клану два дні поспіль. Не надто безпечно було б залишати там стільки свіжих запахів Громового Клану.

— Там є тихенька галявка одразу за межею, неподалік від мосту Двоногів, — пояснив Сіросмуг. — Ми зі Срібнострумкою вже зустрічалися там перш ніж, знаєш…

Вогнесерд зрозумів. Сіросмуг дотримувався обіцянки і зустрічався зі Срібнострумкою лише біля Чотиридерева. І зараз друзі наражалися на такий незмірно більший ризик тільки через прагнення Вогнесерда з’ясувати правду про битву на Сонячних Скелях.

— Дякую, — щиро промурмотів він.

Підійшовши до купи свіжини, щоб узяти собі шматочок, Вогнесерд відчув, як йому аж у лапах закрутило від передчуття наступного сонцепіку. Він нарешті почує, що Сіротоня може йому розповісти.

***

— Це тут, — прошепотів Сіросмуг.

Вони з Вогнесердом були всього за кілька кролячих стрибків від межі Річкового Клану, хоча все ще зі свого боку річки. Земля провалювалася у глибокий байрак, затінений терновими кущами. Сюди коли-не-коли залітав сніг, а невеличкий струмок, зараз промерзлий до самісінького дна, проорав глибокий канал між двома каменюками. Вогнесерд подумав, що з настанням новолисту це місце перетвориться на гарний прихисток.

Двійко котів пролізли під терновим кущем і трохи розворушили пріле листя, щоб зручно повсідатися для очікування. Дорогою Вогнесерд спіймав мишку на подарунок Сіротоні. Він поклав здобич туди, де листя було найсухіше. Намагаючись забути про власний голод, вояк вмостився на землі та підібгав під себе лапи. Вогнесерд знав, що, йдучи на цю зустріч, ризикує безпекою своїх друзів, та і своєю власною. Не кажучи вже про те, що він порушував вояцький правильник і брехав власному Кланові. Та Вогнесерд вірив: він робить це заради Клану. Йому лише хотілося переконатися, що обраний шлях правильний.

Слабеньке сяйво сонця блискотіло на снігу байраку. Повернуло із сонцепіку, і Вогнесерд уже почав думати, що ніхто насправді не прийде. Та раптом він уловив запах Річкових котів і почув високий старечий голос, що скаржився десь у напрямку річки:

— Це надто далеко для моїх старечих кісток. Я тут замерзну на смерть.