Эрин Хантер - Ліс таємниць

— Не розказуй, Сіротоню, сьогодні чудовий день, — це говорила Срібнострумка. — Вправи підуть тобі на користь.

У відповідь Вогнесерд почув погірдливе пирхання. Перед ними з’явилися три кицьки, що протоптували собі шлях униз схилом байраку. Дві з них — Срібнострумка і Мрячконіжка. Третьою була старійшина, яку він ніколи не бачив, — кощава кицька з плямистим хутром і з пошрамованою, вже сивою від старості мордочкою.

На півдорозі вниз байраком старійшина завмерла і принюхалась до повітря.

— Там унизу Громові коти! — прошипіла вона.

Вогнесерд побачив, як Срібнострумка і Мрячконіжка стурбовано перезирнулись.

— Так, я знаю, — Мрячконіжка спробувала заспокоїти стару кицьку. — Все нормально.

Сіротоня підозріливо глянула на неї.

— І що це має означати, твоє «нормально»? Що вони тут роблять?

На якусь мить Вогнесерд злякався, що вона повернеться і піде геть, закричить, здійме тривогу, але, на його величезне полегшення, цікавість Сіротоні взяла гору над обережністю. Вона підійшла до Мрячконіжки, з огидою обтрушуючи з лапок пухкий сніг.

— Сіросмуже? — тихо нявкнула Срібнострумка.

Сіросмуг вистромив голову з куща.

— Осьде ми.

Три Річкові кішки увійшли до їхнього шпичастого сховку. Сіротоня трохи напружилась, зустрівшись віч-на-віч із Вогнесердом і Сіросмугом, а її жовті очі вороже спалахнули.

— Це Вогнесерд, а це Сіросмуг, — нявкнула Срібнострумка. — Вони…

— Їх двоє, — перебила Сіротоня. — Краще б цьому було якесь переконливе пояснення.

— Воно є, — запевнила її Мрячконіжка. — Вони достойні коти, принаймні як для Громового Клану. Дай їм можливість усе пояснити.

І вона вичікувально глянула на Вогнесерда.

— Нам треба з тобою поговорити, — почав Громовий вояк, відчуваючи, як від хвилювання дрижать його вуса. Однією лапою він підштовхнув їй шматок свіжини. — Ось, глянь, я тобі приніс.

Сіротоня зиркнула на мишку.

— Що ж, принаймні ти пам’ятаєш про манери, із Громового ти там Клану чи ні, — вона присіла і почала вгризатися у свіжину, оголюючи покришені від старості зуби. — Жилава, але я впораюсь, — видихнула кішка, ковтаючи.

Поки вона їла, Вогнесерд спробував підібрати потрібні слова.

— Я хочу запитати тебе про те, що сказав Дубосерд перед смертю, — наважився він.

Сіротоня смикнула вухами.

— Я чув, що трапилося під час битви біля Сонячних Скель, — правив далі Вогнесерд. — Перед смертю Дубосерд сказав, що ніхто із Громового Клану не сміє зашкодити Каменешубові. Ти не знаєш, що він мав на увазі?

Сіротоня не відповідала, аж поки не ковтнула останній шматочок миші й облизала рожевим язичком свою мордочку. Тоді сіла й обгорнулася хвостиком. На кілька довгих митей кішка зосередила свій замислений погляд на Вогнесердові, аж поки тому не стало здаватися, ніби вона розуміє все, про що він думає.

— Здається, вам треба вийти, — нарешті нявкнула вона до двох молоденьких Річкових киць. — Давайте, геть звідси. Ти теж, — кинула старійшина Сіросмугові. — Я поговорю лише з Вогнесердом. Він, бачу, єдиний, кому це справді варто знати.

Вогнесерд прикусив язика, щоб не заперечити. Якщо він наполягатиме, щоб Сіросмуг залишився, Річкова старійшина може взагалі відмовитись говорити. Він глянув на друга і побачив у його очах відображення власного збентеження. Що такого мала сказати Сіротоня, що навіть її власний Клан не мав цього чути? Вогнесерд здригнувся, хоча холодно не було. Інстинкт підказував йому, що тут прихована таємниця, темна, як тінь від воронячого крила. Але якщо це була таємниця Річкового Клану, він не розумів, до чого тут Клан Громовий.

Судячи з поглядів, якими обмінялися Срібнострумка і Мрячконіжка, вони були збентежені не менше за Громових вояків. Але кицьки не сказали наперекір ані слова.

— Ми зачекаємо біля мосту Двоногів, — нявкнула Срібнострумка.

— Нема потреби, — нетерпляче шикнула Сіротоня. — Я, можливо, стара, але ж не безпорадна. Сама знайду дорогу додому.

Срібнострумка знизала плечима, й обидві Річкові киці вийшли з кущів у супроводі Сіросмуга.

Сіротоня сиділа мовчки, аж поки запах котів, які оце вийшли, не послабшав.

— Отож, — почала вона, — Мрячконіжка казала тобі, що я її мати, її та Каменешуба?

— Казала, — Вогнесерд уже не нервував так, як спершу. Зараз це відчуття заступила повага до старезної ворожої королеви. Він відчув мудрість під покровом її крутого норову.

— Що ж, — прогарчала кішка, — Мрячконіжка помиляється. Я їй не мати. — Вогнесерд роззявив рота, готовий заговорити, але вона вже провадила далі. — Я доглядала їх з дитинства, але не я їх народила. Мрячконіжку та Каменешуба мені приніс Дубосерд посеред гололисту, коли їм було всього по кілька днів.