Эрин Хантер - Ліс таємниць

Вогнесерд зітхнув.

— Це, може, і дурість, але так є. Повір, я знаю. Слухай, — терпляче пояснював він. — Вояки, такі як Темносмуг, вважають, що бути кицюнею погано. Це означає, що нам слід працювати вдвічі наполегливіше, аби довести їм: бути кицюнею — це не підстава соромитися себе.

Хмарко випростався.

— А мені байдуже! — нявкнув він. — Я стану найкращим вояком у Клані. І битимуся з кожним котом, який скаже, що я цього не зможу зробити. І вбиватиму таких відступників, як цей старий Хвостолом.

Вогнесерд із полегшенням збагнув, що Хмарко легко переборює шок відкриття. Проте він і досі не був певен, чи кошеня збагнуло сенс вояцького правильника.

— Бути вояком — це не значить убивати, — застеріг він Хмарка. — Справжній вояк не жорстокий, не злий. Він не зачепить ворога, коли той не може відбиватися. Яка в цьому честь?

Хмарко понурив голову, намагаючись не дивитися в очі кота. Вогнесерд же сподівався, що все сказав правильно. Роззирнувшись у пошуках Попелапки, він побачив, що вона пішла до Хвостолома перевірити його хвіст там, де його шарпав Хмарко.

— Усе гаразд, — нявкнула вона осліплому коту.

Хвостолом нерухомо припав до землі, втупившись своїми невидющими очима в лапи і не відповідав. Вогнесерд неохоче наблизився і допоміг старому звестись на лапи.

— Ходімо. Відведу тебе до кубла.

Хвостолом повернувся і рушив услід за Вогнесердом до устеленого листям кубла між гіллям старого поваленого дерева. Темносмуг мовчки спостерігав, як вони бредуть повз, лише зневажливо махнувши хвостом.

— Гаразд, Попелапко, — нявкнув Вогнесерд, коли Хвостолом умостився. — Ходімо по ті твої трави.

— А куди це ви? — одразу ж гукнув Хмарко, енергійно підстрибуючи. — Можна з вами?

Коли Вогнесерд завагався, Попелапка нявкнула:

— Ой, нехай піде, Вогнесерде. Він постійно влипає у неприємності, бо йому нудно. А так він зможе нам допомогти.

У Хмарка аж очі заблищали від утіхи. Він замуркотів так гучно, що не одразу й вірилось, що це його маленьке тільце видає настільки колосальний звук.

Вогнесерд знизав плечима.

— Та гаразд. Але одна лапа вбік — і опинишся в яслах, перш ніж зможеш сказати «миша»!

Хмарко неквапом побрів уперед гребнем крутосхилу до гайочку, в якому тренувалися новаки. Сонце вже почало хилитись до заходу, відкидаючи на сніг довгі тіні. Хмарко чкурнув уперед, дорогою зазираючи в нори у скелях і вистежуючи уявну здобич.

— Як ти шукатимеш трави, коли на землі сніг? — запитав Вогнесерд. — Хіба тут усе не позамерзало?

— Ягоди досі є, — зауважила Попелапка. — Жовтоікла сказала пошукати лікувальний ялівець — він добре допомагає від кашлю і болю в животі — і зінувать [1] Зінувать — лікувальна, але й отруйна рослина з жовтими квітами і плодами, схожими на боби. на припарки при переломах і ранах. А ще кору вільхи від зубного болю.

— Ягідки! — підбіг до них Хмарко. — Я вам цілу купу познаходжу! — і він знову кинувся геть до гущавини чагарників, що росла на узбіччі гаю.

Попелапка замилувано махнула хвостиком.

— Він допитливий, — зауважила вона. — Коли Хмарко стане новаком, він буде швидко вчитися.

Вогнесерд невпевнено муркнув. Енергійність Хмарка нагадувала йому Попелапку, коли вона була його ученицею. Тільки Попелапка б нізащо не глузувала з такого безпорадного кота, як сліпий Хвостолом.

— Ну, якби він був моїм новаком, краще б йому було мене слухати, — пробурмотів він.

— О, справді? — Попелапка, дражнячись, зиркнула на Вогнесерда. — Бо ти дуже жорсткий виховник — усі твої новаки тремтітимуть аж до кінчиків вусів!

Вогнесерд зазирнув у її пустотливі очі й відчув, що йому полегшало. Як завжди, спілкування з Попелапкою піднімало йому настрій. Йому слід було припинити перейматися Хмарком і зосередитися на роботі.

— Попелапко! — гукнув Хмарко з протилежного кінця гаю. — Тут є ягідки — ходи глянь!

Вогнесерд витягнув шию і побачив, що біле кошеня присіло біля маленького, темнолистого кущика, що проростав між двох каменів. При самих стеблах він був усіяний маленькими червоними ягідками.

— Виглядають апетитно, — нявкнув Хмарко, коли двоє котів наблизились. Він уже роззявив рота, щоб ухопити ягоди.

У ту ж мить Попелапка гучно зойкнула. На величезне здивування Вогнесерда, вона кинулася вперед, пробираючись через сніг так швидко, як лише їй дозволяла ушкоджена лапа.

— Хмарку, ні! — вереснула вона.

Попелапка врізалася в кошеня, збивши його з лап. Хмарко вражено писнув, і обоє котів покотилися по землі. Вогнесерд підскочив до них, переймаючись, що Хмарко міг зашкодити і так уже покаліченій Попелапці. Але поки він добіг, кицька уже скинула із себе кошеня й сіла, віддихуючись.