Эрин Хантер - Ліс таємниць

— Я вас не бачу! — крикнув він. — Де ж ви?

Тоді з’явилося світло, м’яке і золотаве. Вогнесерд побачив іншу кішку, що сиділа просто перед ним, укриваючи дрібних кошенят своїми лапками. То була Плямолистка.

Вогнесерд уже відкрив рота, готовий заговорити. Плямолистка з безмежною теплотою глянула на нього, а тоді щезла. І ось Вогнесерд прокинувся серед роздертої лежанки з моху у своєму гніздечку.

— І треба ото так товктися? — пробурчав Порохошуб. — Тут ніхто заснути не може.

Вогнесерд усівся і пробурмотів:

— Вибач.

Він не зміг утриматися від спокуси глянути в центр кубла, туди, де спав Тигрокіготь. Воєвода вже й раніше скаржився на галас, який здіймає уві сні Вогнесерд.

На щастя, Тигрокігтя не було. Крізь плетиво гілок лилося яскраве світло, тож сонце вже, напевне, підбилося понад дерева. Вогнесерд швиденько вмився, намагаючись приховати від Порохошуба, наскільки його збентежив цей сон. Перелякані, самотні кошенята… кошенята, чия мати просто щезла. То було пророцтво? А якщо так, тоді що воно могло означати? У Клані не було таких малих кошенят.

Поки він ще вмивався, Порохошуб востаннє пильно на нього подивився і вийшов крізь гілля, що затуляло вхід до кубла. Вогнесерд залишився на самоті, якщо не зважати на Довгохвоста та Вітрогона, які спали на своїх звичних місцях.

Від Сіросмуга не було і сліду, його підстилка була холоднісінька, наче він пішов ще вдосвіта. «Пішов до Срібнострумки», — здогадався Вогнесерд. Він намагався зрозуміти силу почуттів свого друга, але не міг не хвилюватися. Не міг, зрештою, не сумувати за тими безтурботними днями, коли вони разом були новаками. Вогнесерд висунув голову з кубла й побачив, як усипаний снігом табір поблискує у променях холодного зимового сонця. Усе ще не було ані сліду відлиги.

Біля чагаря кропиви Піскошторма саме доїдала свою свіжину.

— Доброго ранку, Вогнесерде, — тепло привіталась вона. — Якщо хочеш поїсти, то краще не барись, поки ще є трошки здобичі.

Вогнесерд зрозумів, що у животі в нього аж боліло від голоду. Почувався так, наче не їв добру повню. Він побрів до купи свіжини і побачив, що Піскошторма каже правду. Залишилось усього кілька шматочків. Вояк узяв собі шпака і поніс його до куща кропиви, щоб поїсти із Піскоштормою.

— Треба сьогодні пополювати, — у паузах нявкнув він.

— Білошторм і Мишошубка вже пішли зі своїми новими учнями. Яснолапка і Шиполап дочекатися не могли!

Вогнесерд подумав про те, чи Сіросмуг також узяв власного учня на полювання. Та вже за мить Орляколап самотою вийшов із новацького кубла. Брунатний смугастик роззирнувся і рушив до Вогнесерда.

— Ти не бачив Сіросмуга? — гукнув він.

— Пробач, — Вогнесерд знизав плечима. — Його вже не було, коли я прокинувся.

— Ніколи його немає, — сумовито нявкнув Орляколап. — Якщо так піде далі, то Прудколап стане вояком переді мною. Яснолапка та Шиполап також.

— Дурня, — нявкнув Вогнесерд. Він раптом знову розсердився на Сіросмуга через це його захоплення Річковою кицею. Воякам не можна так нехтувати своїми учнями. — Ти чудово вчишся, Орляколапе. Можеш піти на полювання зі мною, якщо хочеш.

— Дякую, — муркнув Орляколап, нараз просвітлівши.

— Я теж піду, — запропонувала Піскошторма, ковтаючи останній шматок і облизуючись. Вона рушила попереду, і трійця вийшла з табору.

— Ну, Орляколапе, — нявкнув Вогнесерд, коли вони підійшли до краю тренувального гаю. — Де найкраще шукати здобич?

— Попід деревами, — відповів Орляколап, махаючи хвостом. — Туди миші та білки приходять шукати насіння.

— Добре, — похвалив Вогнесерд. — Погляньмо, чи маєш ти рацію.

Вони рушили довкруж гаю. Дорогою коти проминули Ряболицю, яка захоплено спостерігала, як її кошенята бабраються у снігу.

— Їм треба розім’яти лапки, — пояснила вона. — Їх у цьому снігу не вгамуєш.

Хмарко сидів під тисовим кущем із своїми товаришами, серйозно пояснюючи їм, що це душогубниці, їх ніколи, нізащо не можна їсти. Помилувавшись серйозністю маленького кошеняти, Вогнесерд привітався з ним і рушив далі.

Під деревами на верхівці виярка сніг був не настільки глибокий, де-не-де виднілися бурі смуги голої землі. Коли троє котів зачаїлися, Вогнесерд почув шкряботіння маленьких лапок і вловив запах мишки. Він автоматично став у мисливську стійку і ковзнув уперед, ледве ступаючи на кінчики лап, щоб не сполохати здобич. Мишка не знала про його присутність, вона стояла до нього задом і теребила упале зернятко. Коли Вогнесерд був уже за хвіст від неї, він кинувся і майже негайно тріумфально повернувся до друзів, стискаючи зубами здобич.