Эрин Хантер - Ліс таємниць

Ряболиця кинулась до Хмарка і заходилась його лизькати.

— Де тебе носило? — заразом докоряла вона. — Я тебе вже всюди шукала! Не можна ж отак тікати.

— Я й не тікав! — запротестував Хмарко.

— У чому річ? — проштовхався Тигрокіготь крізь гурт котів.

Вогнесерд спробував пояснити, поки Ряболиця все прилизувала розтріпане хутро Хмарка.

— Ми відігнали борсука, — пояснив він воєводі. — Орляколап поводився дуже хоробро.

Тигрокіготь свердлив його лютим поглядом своїх бурштинових очей, проте Вогнесерд не опускав голови — цього разу не було через що почуватися винним.

— Ти краще піди до Жовтоіклої та покажи їй свою лапу, — буркнув воєвода до Орляколапа. — Ну а ти… — він повернувся і загрозливо зиркнув на Хмарка. — Чим ти взагалі думав, наражаючи себе на таку небезпеку? Ти думаєш, воякам нічого робити, крім як рятувати тебе?

Хмарко прищулив вушка.

— Пробач, Тигрокігтю. Я ж не хотів зазнавати біди.

— О, ти не хотів! Тебе ніхто не навчив кращим заняттям, ніж просто валандатися без діла?

— Він же малий ще, — тихо заперечила Ряболиця, звернувши на воєводу погляд своїх лагідних зелених очей.

Тигрокіготь вищирився і гаркнув:

— Та від нього вже більше проблем, ніж від усіх інших кошенят разом узятих. Час йому чогось навчитися. І над собою попрацювати, якщо він хоче виправитися.

Вогнесерд уже відкрив рота, щоб заперечити. Хмарко справді не зробив зумисне нічого поганого, а його смертельний переляк сам собою був достатнім покаранням за те, що він відбився від Ряболицьої.

Але Тигрокіготь ще не закінчив.

— Ти будеш глядіти старійшин, — наказав він. — Чистити їхню брудну підстилку і носити чистий мох. Дивися, щоб у них було вдосталь свіжини, і ще будеш чистити їм хутро.

— Чистити хутро! — вигукнув Хмарко, через злість забувши про свій страх. — Не буду я цього робити! Вони що, самі собі шерсть не почистять?

— Вони старійшини, — прошипів Тигрокіготь. — Ти вже мусиш знати трохи більше про життя Клану, якщо взагалі хочеш стати новаком, — воєвода зиркнув на Хмарка. — Давай. І будеш це робити, аж поки я не скажу, що досить.

Хмарко ще мав бунтівний вигляд, але навіть він не наважився б перечити Тигрокігтеві двічі. Кошеня зустріло погляд воєводи запалом у своїх блакитних очах, а тоді кинулося до тунелю. Ряболиця схвильовано нявкнула і побігла за ним.

— Я завжди казав, що приводити кицюнь до Клану — погана думка, — прогарчав Тигрокіготь до Порохошуба. Кажучи це, він дивився на Вогнесерда, наче провокуючи його на заперечення.

Вогнесерд відвів погляд.

— Ходімо, Орляколапе, — нявкнув він, проковтнувши лють. Сваритися із Тигрокігтем не було сенсу. — Відведу тебе до Жовтоіклої.

— Я піду назад і спробую зібрати нашу здобич, — запропонувала Піскошторма. — Не хотілося б, щоб усе дісталося борсуку!

Із цими словами вона знову полізла вгору. Вогнесерд вдячно нявкнув їй услід і рушив до табору з Орляколапом. Новак сильно накульгував і взагалі виглядав стомленим.

Коли вони підійшли до проходу, Вогнесерд здивовано побачив, що Хвостолом видибує з табору поруч із Жовтоіклою.

Двійко вартових, Темносмуг і Довгохвіст, ішли одразу за ними.

— Ми, певно, подуріли — виводимо його погуляти, — буркнув Довгохвіст. — А що, коли він утече?

— Утече? — кинула Жовтоікла. — Ви там часом не вірите, що їжаки літають? Нікуди він не втече, дурний ти клубок хутра.

Вона обережно зчистила сніг із плаского каменя і підвела до нього Хвостолома. Той усівся, втупивши в небо невидющі очі, і принюхався до повітря.

— Гарний сьогодні день, — промурмотіла Жовтоікла, міцно притуляючись до Хвостолома своїм кощавим сірим тілом. Вогнесерд ніколи не чув, щоб вона говорила настільки лагідно. — Скоро сніг розтане, скоро сюди прийде новолист. Здобич буде гарна і жирна. Тоді тобі покращає.

Слухаючи її, Вогнесерд пригадав те, чого не знав більше жоден кіт — Жовтоікла була матір’ю Хвостолома. Навіть сам Хвостолом цього не знав, а зараз він і вухом не повів у відповідь на слова медикицьки. Вогнесерд аж здригнувся від болю в очах Жовтоіклої. Вона була змушена відмовитись від сина, щойно той народився, бо ж медикицькам не можна мати кошенят. Пізніше, щоб врятувати Громовий Клан від нападу волоцюг, Жовтоікла билася із Хвостоломом та осліпила його.

Але ж вона досі любила сина, а він ставився до неї так, як і до всіх інших Громових котів. Вогнесерд мало не завив, співчуваючи старій киці.

— Я розповім про це Тигрокігтеві, — нервово нявкнув Темносмуг, походжаючи біля підніжжя каменя, на якому сиділи коти. — Він не дозволяв в’язневі йти з табору.