Олександр Денисенко - Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні

Але цей вигук Люція зрозуміла зовсім по-іншому. Їй здалося, що Марко зрадів, відчувши її ніжність.

Тому вона бадьоро підхопила кошика й порачкувала геть із нетрів дерези схилом замкового валу на дорогу, що окружком огинала увесь фортечний мур.

Аж раптом де не візьмись вискочило відразу два здорових чорних кудлатих, обсипаних ковтунами, пси, один із темно-синім язиком, другий — із криваво-буряковим, і накинулися на неї. Вони так погрозливо гарчали й вишкіряли зуби, що Люція, з роду-племені відчайдуха та ще й загартована в базарних розборах урвиголова, барилася недовго. Зняла з ноги сандалету з грубезною підошвою і так на них люто визвірилася, що було геть неочікувано від її спокійної класичної зовнішності, що собацюри від отетеріння аж на хвости присіли. А їй тільки того й треба було. Вона з дитиною в кошику прудко дременула з кущів дерези і незчулася, як за кілька хвилин добігла додому.

Так Люція вшосте стала «матінкою».

Зрештою, якщо б вона не осмілилася й не гарикнула на тих псів, то на неї, напевно, чекало б щось зле.

Бо більший собака так валував, вистромляючи навздогін Матінці Люції свого бурякового язика, що його гавкіт увесь вечір ще стояв їй у вухах. А собацюра, як не дивно, і не збирався за нею бігти. Він ворухнув носом, ніби антеною, і сказав — так, саме сказав:

— Далеко не забіжить! Ларьочниця проклята!.. Думає — ми не знаємо, де її шукати.

Псяюха, що мала синього язика, почухала задньою лапою за вухом і прохарчала, випускаючи з пащі довгі цівки синюватої слини:

— Ти мені краще скажи, чого тут так нашою баронесою Лікі відгонить і ще якоюсь паленою смердотою, наче шашлики пекли?

— А я тобі казав, що туалетний дезодорант на сміттярці давно прострочений!

— Я ж не прошу в тебе Шанель чи Кензо! Я порядна кобєта і вдовольняюся тим, що під носом! — прохарчала псюка і, про всяк випадок, беркицьнулася на спину, лизнула поміж передніми лапами, там де могла дістати мордою, і прислухалася до загрозливого бурчання у своєму роздутому чорному пузі.

— Освіжувач клозету із запахом лугу був для твого шлунку зайвим! — спересердя рикнув більший пес і втер лапою носа.

— Не рявкай дурню! Хазяїн почує і нас удень більш не випускатиме!

Синьоязика відгавкалася і заходилася нюшити повітря. Вловивши якусь чи то людську пахощ, чи лугову прохолодь, рвучко звелася на задні лапи, вискнула, щось помічаючи попереду, і плигнула в гущавину дерези. Більший собацюра ще раз утер лапою морду і прохрипів собі під ніс:

— І чого це вона, стара вошолупка, знову до сміттярки потрусила? Хлопця ж ларьочниця в інший бік понесла!.. Ет! Собача натура таки сильніша за чари! — скрушно ощирився й посунув спершу в протилежний від своєї подруги бік, та раптом і собі щось нанюшив, спинився. Лизнув мимохідь у траві перелякану кузьку, схожу на равлика, заляпавши її рудою слиною, гавкнув для годиться, засмикався в різні боки, тужно скиглячи, немов боровся зі своїми собачими інстинктами — й усе ж не втримався і потягнув за псюхою…

Певне, саме ці дивні обставини, за яких був знайшовся Марко, розворушили зачерствілу душу Люції. Тому вона не поспішала його позбуватися. Та й хлопчик вдався веселий. Ніколи майже не плакав, а більше сміявся. Хоч і був величенький, зовсім не схожий на чотиримісячного, хіба — на восьмимісячного. Вона навіть оформила його у відділі реєстрації актів громадського стану, піддобривши начальство хабарчиком. Виписала хлопчикові метрику, зазначивши, що народився він 19-го січня (на цю дату Матінка вийшла, відлічуючи чотири місяці й два дні назад від того дня, як була знайшла дитя). І, заповнюючи анкету, в графі «Прізвище, ім'я та по батькові» з невластивим їй зворушенням, неслухняною рукою, вивела своє наймення — Штриха, ще й дописала «Люціанович», нехтуючи прозванням «Рисочка», яке зазначалося в цидулці.

Трохи пізніше, коли дитині сягнуло вісім місяців, із твердим переконанням у добропорядності своїх дій Матінка Люція взяла в держави обіцяну соціальну допомогу в розмірі понад п'ять тисяч гривень.

Притуляючи руку до серця, треба сказати, що, як не дивно, а вона таки ці п'ять тисяч гривень була заслужила. Бо понад чотири місяці, що Марко перебував під її опікою, і з самою Люцією, і з її хатою творилося щось незбагненне. Упродовж усього цього часу у дворі її старенького будиночка цідив дощ. А коли ляпавиця й затихала на якусь годину, то в подвір'ї зависала холодна сіра хмара. Траплялося, мла навалювалась така густа, що Люції інколи доводилося брати ліхтаря, щоб дійти з ним від дверей хати до хвіртки, що виходила на вулицю. І все це неподобство з погодою тривало ціле літо. Хоча тої ж пори в Луцьку і за його межами ніякого дощу чи хмар не було.