Олександр Денисенко - Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні

Матінці ж Люції, на прізвище Штриха, ніколи було розуміти його, бо вона весь час метушилася. А якби не метушилася й не сутулилася, торгуючи за базарним прилавком, то могла б мати вигляд статної панни. Її класичний профіль, горде чоло, яке хвилями обвивали золотисті коси, і вираз загубленості та неприкаяності різко контрастували між собою. І ця несполучність величавої краси та фатальності у вияві емоцій багатьох приголомшувала, збуджувала співчуття, а за ним — і несподівану довіру. І справді, коли вона залишалася сама, то можна було помітити, що її завжди стурбований погляд ставав ніжним і м'яким, кольором нагадуючи молоду траву. Риси яснішали, жести набували шляхетної артистичності, постава ставала впевненою, навіть гордівливою. Світ усміхався до неї, а вона — до світу… Та варто було їй подумати про базарну шатанину — й усю Люціїну красу і шляхетність неначе корова язиком злизувала. Очі бігали, як перелякані пташки, плечі скулювалися, чоло нахилялося вперед, наче щось уперто хотіло пробити чи проштовхнути. І тоді страх бути приниженою, що жив у кутиках Люціїних мигдалеподібних повік, видавав її вуличне виховання. З п'яти років вона була сиротою, і так сталося, що після інтернату лишень торгівля та базар допомагали їй виживати. Коли шкарпетки, леза, пінцети для патрання курей, штамповані носовики, ватяні палички для чищення вух і різний інший галантерійний дріб'язок не приносив їй доброго зиску, вона заходжувалася торгувати дітьми. І робила це, як вона вважала, тільки в дитячих сирітських інтересах. Бо перш ніж продати, підбирала порядну родину з тих, які в сиротинці проходили перевірку для дозволу на усиновлення. А потім, користуючись своїми дитбудинівськими зв'язками, діставала їм сироту-дітлаха, ще й документи на нього виправляла. І думала вона, що таким чином позбавляє маленя мук майбутнього сиротинського виживання, дарує йому родину, а сама за це отримує невеличку винагороду, не більше тисячі гривень, яку про себе називала «базаринкою». Видатки ж бо на кількатижневе утримування дитини були немалими.

А от у випадку з Рисочкою, до речі, вже третім хлопчиком, якого вона продала, запропонована подружжям Пущинських винагорода чомусь була разів у десять більшою, аніж завжди. Хоча вона такої суми й не призначала. І це був незаперечний трохи насторожливий арифметичний факт. Тому вона тричі ретельно перевірила всю інформацію з довідок, що були надані до опікунської ради дитбудинку на панство Пущинських. Вони виявилися відомими викладачами університету, хіміками і лавреатами міжнародних премій із біосинтезу живої матерії. І Люція трохи заспокоїлася. Бо незалежно від комісійних процентів, до усіх дітей, яких вона прилаштувала, встигала прихилити серце. Тим паче, що власних діток у неї не було, та й чоловіка вона ніколи не мала…

Найкраще торговиця дітлахами йшла на літо чи на зиму, коли закінчувалася мінлива весна чи осінь, і люди скуповувалися на більш стабільний за погодою сезон. Така вже, знаєте, людська психологія. І тим, хто надбував синочка чи донечку, Матінка Люція на доважку, як кажуть у мистецтві негоції, улучала спосіб втелющити ще й свого ґалантерійного краму. Можливо, саме через те, що в неї роками не переводилися дрібненькі дітки, крамарі та крамарихи, торгівці та торгівки, що орудували на Старому ринку, і прозвали її «Матінкою». Щоправда, до Марка вона торгувала дітьми, коли тим заледве минав місяць-другий. А з Рисочкою Матінка Люція зволікала до його восьми місяців і продала його тільки восени. І сталося це, можливо, тому, що вона його не купила, а випадково знайшла в кущах дерези, і через те пригорнулася до нього більше, ніж до інших. А було це так.

Якось Матінці Люції привезли з Хмельницького цілу купу нового товару, привезли ледве чи не вночі, підігнали хуру до її гамазеї і поскидали, як прийшлося, у великий шпихлір-контейнер. Тому зранечку Люція бігла повз замок Любарта на ринок, щоб поприбирати біля свого торговища, напнути дашок-запинало від дощу і снігу, порозкладати новий товар і довести до ладу своє торгове місце. І раптом рівно о 5:35, 23-го березня (Люція ще й на годинника на руці подивилася) посеред густого імлистого туману їй трапилася бабуся з возиком-«кравчучкою», що відганяла від себе двох чорних псів, які ґвалтували своїм гавканням уразливу передсвітанкову тишу.

Матінка Люція, не уповільнюючи поступу, з такою люттю гаркнула на дзяволистих псів, що ті підібгали хвости й ушилися геть, ховаючись у заростях дерези на валах Любартівського замку неподалік Стирової вежі.