Олександр Денисенко - Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні

Хоча плакати було ніколи. Дуже скоро над ним зависли дві обрамлені білими колами коричневі плями, що кліпали і чимось нагадували йому живу темряву. Вони випромінювали тепло. І відразу потяглися до нього двома м'ясистими червоними балабухами, цілуючи його з прицмаком у те, чим він дивився.

А ще все його єство налилося ваготою, ніби щось невидиме причавлювало згори. Він пробував опиратися, безладно метляючи своїми чотирма відростками на всі боки. Пробував підняти ту свою частину, якої він не бачив, бо сам нею дивився. Але невидиме тиснуло і на неї, і на відростки, якими він навчився обхоплювати рожеву купинку із зеленою, перев'язаною ниткою, закарлючкою на вершечку. Від безпорадності він рюмсав. І, щоб заспокоїти його, коричневі плями заходилися встромляти йому в дірку для вересків і пухирів щось велетенське, рожеве, з коричневим солодким пипцем на самому кінці. З пипця сочилася смачнюча білина, яку він відразу розвозив на всі боки і через це ніяк не міг налускатися нею. Тому його почала турбувати каверзна думочка, що смачнючу білину він смокче не тією дірою.

Іще він не міг узяти втямки, чому його купинка із зеленою закарлючкою на вершечку сама почала надиматися, перетворюючись на велику рожеву гору. При цьому гора, однак, не здувалася, навіть якщо духмяне й покидало його нутрощі. І тоді в його утробі щось булькало й боліло. А потім саме із пшиком виривалося з його низу, з іще однієї дірки, яку він, як не силкувався, а побачити не міг. Хоч саме вона після чергового рекотня приносила йому відчуття неабиякої полегкості. Тому він іноді вже подумував: «А чи не краще було б смоктати солодку білину нижньою дірою?»

Спливав час. І він навчився розрізняти кругле рум'янисте тло, на якому кліпали дві коричневі плями. Нижче від них зяяв отвір із двома рядками білих зубців, які знизу і зверху прикривали червоні балабухи, що витягувалися в трубочку й любили прилипати до нього, хапаючи його за все, за що тільки могли. І тоді з отвору чулося миле, яке він почув ще в живій темряві, шепотіння: «Мар-ку-сю! Со-ло-денький мій!» А коли лунала фраза: «Не плач. Ма-ма за-раз дасть мо-ні!» — відразу ж у його дірку встромлялося велетенське м'яке й коричневе на кінці. З пипця текла солодка білина. І немислимо хотілося спати. Усе негайно вгамовувалося. Світло зникало, поступаючись темряві. Темрява — світлу. І одного дня зелена закарлючка з купинки так само кудись зникла. А як і коли це сталося, він і не помітив…

Хлопця продавали за 10000 гривень, що за курсом Нацбанку України становило тоді близько двох тисяч американських доларів. Оборудка відбувалася на Старому ринку побіля замку Любарта, недалеко від його мурів, поміж великих «дальнобійних» машин із помідорами, кавунами й динями. Незважаючи на те, що сонце того літа було сліпучим, але напрочуд холодним, а його проміння інколи видавалося людям навіть вологим, — щедра осінь завалила комори і крамниці горами овочів і садовини. Повітря тріщало від стиглих незвичних гірко-кислих запахів і кишіло ядучими осами. І їх весь час доводилося відганяти від обличчя немовляти. Утім, чималенького Марка назвати запазушним немовлям було годі.

Бо він став таким буциком і так борсався, що його ледве можна було втримати на руках.

За вісім місяців, що минули від його появи на світ, він не лише добряче виріс, а й перестав боятися змін і самоти.

Його так часто губили й викрадали, що йому навіть самому стало цікаво бути загубленим. І він привчився у всьому знаходити шпарину, крізь яку легко можна було втекти чи навіть зникнути.

За час його маленького життя над ним промайнула не одна пара плям, які він уже навчився виокремлювати в образи й розбірливо називав, правда, поки що лише про себе, словом «очі». І, взагалі, він уже не просто розмірковував, але й знав багато. Приміром, того дня, що настав після восьми місяців його життя, він знав, що його збираються продати. Ба навіть на слух запам'ятав цифри, величини яких, звісно, не міг уявити. Але він гаразд закарбував собі в пам'яті фразу, промовлену із завмиранням високою зеленоокою дівицею: «Та це ж десять тисяч гривень!» Однак він був занадто маленьким, щоб робити якісь висновки, запобігати обставинам чи опиратись долі. І все, що він спромігся видобути із себе, було лиш кілька мало кому зрозумілих слів: «Е-е чу! Е-е є-еба!» Коли б хтось розумів його, то почув би слова: «Не хочу! Не треба!»