Олександр Денисенко - Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні

І як повелося вже з правіків, невмирущі зіньки Великого Смерка всміхалися привидам тільки перед тим, коли замислювали забрати їх до себе в нетлінну темряву, до краю всесвіту.

Але цього разу вічниці лише всміхнулися самими кутиками й щезли. А професор Острихій Тронь залишився серед світу людей як був, перед дзеркалом, у якому, між іншим, він себе вже не бачив 350 років, але перед яким звик стояти і декоруватися наосліп. Зрештою, робити це було йому зовсім неважко, бо, як уже згадувалося вище, в поличчі привидів нічого й ніде не росло і не змінювалося віками. А довжелезна сива борода Острихія Троня мала здатність сама, коли того хотіла, скручуватись і розкручуватись у чимале, може з метр завдовжки, сяюче сніжною білизною, пасмо. Острихій любив устромити в те пасмо пальці, любив провести рукою, немовби відчуваючи лоскотливі довгі косини. Вони протікали сяючими білими іскрами і вислизали з-поміж його безтілесних перстів. А Тронь тішився їхньою мінливістю, яку дарувала йому невидима самотинність, бо треба додати, що привиди взагалі себе не бачать, а лиш відчувають. Коли ж Острихій Стефанович виряджався до роботи, тобто виходив на ясний світ, то борода відомого у всьому місті професора філософії відразу меншала та перетворювалась на академічний клинець із куцим завитком на кінчику. Таких борідок було небагато серед академічної професури. І найбільше її спогляданням тішились студенти-відмінники, які, окрім сухої науки і такої ж елеґантської бороди, попереду в своєму житті нічого іншого не бачили.

…І професор із безсилою люттю від того, що йому таки щось за 350 років виросло, ще й саме, без його волі, і що цього не могло бути взагалі, заходився шукати якогось виходу.

«Смерку, темний батьку світу! — гукав він подумки в безмірну всетемність. — Я ж звичайна поторочна обмара, привид-страхомор, що вдень протягом століть учить студентів і оберігає від неуків таємниці пізнаваного, а ночами, десь раз на тиждень, у вихідні дні лякає людей, ходячи темними вулицями з вимащеним у біле лицем і стогнучи не своїм голосом… Оце і все, повелителю мій, вічний Смерку!.. Але ж це не гріх!..»

Смерк мовчав і не змінювався у своїй глибинній темності.

«Ну так-так, правда твоя! — ледве чи не істерично продовжував подумки Тронь. — Іноді я лягаю на дорогу в очікуванні авта. А коли воно мене переїжджає, швиденько схоплююся, прибираю ті частини мого грішного тіла, що їх розшматували колеса автівки. І тікаю в ніч, похапцем приладнуючи все на свої місця… Так-так! Я каюся, що якось сміявся не своїм голосом з водія, який, мов божевільний, гайсав по чистісінькому шляху, заглядаючи під колеса в пошуках забитого перехожого!.. Але ж це від солодкої муки невидимої самотинності, о Великий Смерку! Невже ж краще верещати котом і кидатися молодицям і дівчатам чорним клубком під ноги?! Або ходити зі світлом по кинутих людьми хатах чи гупати вітром у двері, як робить найстарший в Україні обмарисько — скажений скит Орирій Гнилозубий?!. Їй-Смерку, я роблю це лишень для того, щоб люди не відзвичаювалися нас боятися і лякатись! І ні задля чого іншого! Присягаюся тінню своєї матері, повитухи Гимерії Солодухівни!»

Острихій Тронь трохи лукавив, хоч і знав, що Смеркові марно брехати. Смерк поглинає все. Острихій бавився і хизувався перед людьми своїми вміннями не лише для того, щоб смертні не відзвичаювалися боятися та лякатись, але й щоб отримати неймовірну втіху від збиткування з них… Отож найменше у своєму багатовіковому існуванні Острихій жадав повернення до людського стану. Бо знав, що всі привиди на дозвіллі люблять похизуватися перед людьми своїми надзвичайними вміннями і частенько лякають їх до смерті. І тому, коли він знову стане людиною, всі його привиди-вороги, а такі в нього, як у всякого порядного привида, були безпремінно, не зволікатимуть із тим, щоб познущатися з нього в найнезугарніший спосіб. Тому, розлючений ріденьким пасемком, що стирчало в нього з долоні, професор поступово зважувався на відчайдушний учинок. Він збирався перекинутись на вічну тінь і чекати в безмірі часу, десь у якійсь глибоченній печері так званого Суду ночі. У справедливість того суду вірили всі, приречені на спокуту своїх людських гріхів через розсіяння духу, обмари і поторочі.

Але перед тим, як щось устругнути всупереч законам темного світу, Тронь, якого все ще не полишала його магічна сила, таки спинив час і ще раз роззирнувся. Очей Смерка вже не було, тільки з темної глибини долинало глухими звуками якесь словечко, ніби плямкала стара жаба. Тронь прислухався: