Олександр Денисенко - Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні

— Прощавай, Острихію! — здалося йому. — Зупини світлозорих! Не дай утопити в світлі Чорне Півмірря і світ людців!..

Прямолінійність закликів завжди лише напружувала Троня. Але що він мав робити, як міг ослухатись, якщо був старою миршавою обмарою. І якщо вже казати все до кінця, то привиди були і є невільниками темряви. Вони й живуть лишень у мінливому світі сутіні, і справжнім виявом їхнього буття є передніччя та переддення. Тобто це ті моменти, коли день змішувався з ніччю, а ніч із днем, — а це, як відомо, найпримхливіші миті, під час яких світло пересипається тінню і померки просотуються сірим сяйвом. Саме тоді й виникають найдивовижніші образи та істоти. І привиди, що блукають поміж тих почвар, комусь із них потискають кінцівку, когось обминають десятою дорогою, когось цілують у щічку, кимось гидують. І весь час дослухаються до всіляких новин із безмежжя світів та вимірів. І самі розповідають про бачене й почуте за день у неоглядності свого обшару, що був їм кожному свого часу упризначений великим Смерком. У ці хвилини вони одержують накази незмірної Безпросвітності й не мають права ослухатися їх. Непослух миттю карається розсіянням духу. Зрештою, привиди і є духами, і живуть вони примарами та маячінням. А багато чого їм примарюється самим і просто так від безділля та щоденного неробства. Тому професор часто плутав реальне з містичним. А звукам — найпершим прислужникам чуток, огуди та брехні — їм Острихій не вірив найбільше, і оскільки в непроглядній таїні темного світу, на самому дні сірих бездонних очей, більше вже нічого не ворушилося і не ряхтіло, Тронь зібрався на силі і…

…І смикнув у себе на долоні за одну зеленкувато-чорну волосину… І більш нічого… Ніякого болю… І саме брак болю, який у таких випадках з'являється в людей, збудив у духові професора несамовиту неприкаяність і роздратування. Безмежна самотинність його тінистого існування, що всі ці 350 років поневірянь у Чорному Півміррі була ледве чи не єдиним його почуванням, із неймовірною й досі не звіданою силою заполонила його фантомну сутність. Ілюзія, подарована Смерком, буцім він насправді навіть у світі мороку все ж упризначений для чогось більшого і значного, зникла. Ба більше, тої хвилини вона здавалася знущанням!

Від цих думок у Троня вперше зродився норов ослуху і непокори. І якась шаламатня зчинилась у голові. Він навіть відкрив був свого безплотного рота, щоб висловити замішання у доволі ввічливій для світу паморок формі з запевненням у відданості всьому чорному безмежжю, аж раптом вигукнув у бік Смерка, котрий перебував скрізь:

— Досить з мене знущатися і кпинити! Мені не потрібні твої шість куцих волосин та ще й на долоні! Для чого ти будиш у мені бажання стати людиною?!

Зависла глибока тиша. Щось затріщало й зашуміло у хвилях темряви, що враз накотилася на Острихія і вкрила його, немов сповила в чорнющий безпросвітний кокон.

— Ти пройшов перше випробування. Вітаю, — голос Смерка зродився неждано з повитків чорного опрядання і був хрипкий, наче після сну. Видавалося немовби всі ті внутрішні монологи й боріння, що нуртували в нетриськах Острихієвого духу, Смеркові були нецікаві. Хоча, незважаючи на байдужість і кволість інтонації, Великий Владар Темряви вів далі:

— Усяке знущання можна зрозуміти як призначення, якщо в людця чи в нелюді є талант! І твоя проклята самотинність була насправді покарою за молодечі грішки… за лікування недужих дешевими відьомськими мішанками та нашіптуваннями… ти ж не забув цього… не забув… — несподівано накази Смерка оповили тремтливу химерію мінливої сутності Троня, і він цілком упокорився їм: — Тому вертайся у світ людців! І знайди сироту із Зернами Всесвіту! Вбережи малого від Вселенського Світла! Допоможи йому пройти всі випробування! Бо він той, на боці якого істина… Але знай: за ослух тебе жде щось більше, аніж просто розсіяння духу! І не забувай, що з ненависті народжені людці! І як буде треба — скажеш малому, що насправжки стати людиною можна, тільки здолавши…

Темрява зробилася настільки густою, що слова Смерка зависли й застрягли в ній. І Тронь так само нічого не міг вимовити. Кожен звук прилипав сірими непроглядними хвилями до його безтілесних вуст. І йому вдалося лишень проказати слова подумки.

«Здолавши що?» — запитав він самим помислом. Але морок був такий нещадний, що спинялось усе. Навіть рухи стали понадсильними.

І якщо б Тронь був людиною, то він би, напевне, назвав це відчуття «морозом» чи «сиротами по шкірі». Бо в ньому вперше зашаліла ненависть і відраза. Він ще не знав, правда, до кого чи до чого вона. Може, і справді він потроху стає людиною?.. Утім, передумуючи накази Великого Смерка, Тронь і справді не на жарт напружився і захвилювався. Та й Смерк нагадав йому його брехливу молодість. І відразу перед професорським внутрішнім зором постали прикрі епізоди його людського життя, коли він заломлював ціну перед нещасними містянами за лікування сказу чи перебитої ключиці шкірою висушеної ящірки. Коли відпоював мишачою уриною сухотного. Коли годував вагітну ліками з павутиння мертвого павука, щоб та краще перенесла пологи… Він згадав незліченні шахраювання волоцюжного цирульника Острихія Троня під час літніх вакацій Києво-Могилянського колегіуму, у якому він вчився. Тоді він був прошвиндряв зі своєю важкою цирульницькою скринею, начиненою лікарським мотлохом і одурою, від Чернігова аж до Базавлука та низів Дніпра. І дух його, Острихія Стефановича Троня, колись молодий і пружавий, а тепер притлумлений століттями сновигань, містичних блукань і поневірянь у потойбіччі, раптово, незважаючи на накази Смерка вернутися у світ людей, сам забажав плоті, чогось конкретно-живого із запахом та інстинктом самозбереження… Тронь зворухобився в темряві самотності й захотів бути і мати друга… Він захотів перебувати поруч із тим, кому міг би довірити свої таємниці, кого міг би заспокоювати та напучувати, за кого міг би страждати сам. І він хотів, щоб той хтось відчував його страждання і радість так само, як і тепло його давно охололих за 350 років долонь. Тронь захотів жити коротко, боляче й радісно, і — у світі людей.