Олександр Денисенко - Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні

— Який ти дебеленький, буцику манюній!.. Присягаюся Смерком, зараз заридаю від зворушення, хоч це й суперечить нашій з тобою природі! — дрібно закліпали очі, сповнені блакитної холоднечі.

— Кинь, Мло! Згадай, скільки цей буцик нам коштував на луцькому базарі. За такі гроші він мав би бути слоном, — пробуркотіли багрянисті очі. Сизий шишкуватий ніс втягнув у себе пучку нюхального тютюну, і чорна паща розчепірилася, немов гігантська пройма, перед тим, як — за мент — чхнути — просто на Марка.

Порятунок прийшов несподівано — над головою хлопчика з'явилося десять покручених і довших, ніж у нього, наростків, себто пальців, із червоним та гострим на кінцях, що дорослі тітки називали «манікюром». Пальці вкололи його тим манікюром, хутко обхопили з усіх боків і миттю вийняли з манежу, де він уже доволі зручно був примостився.

У кімнаті пролунало громове чхання, схоже на маленький вибух тротилового набою. Задзижчали завішані чорним крепом шибки, потріскався сірий тиньк на стінах, а на стелі, де висів канделябр, пішли дрібні тріщини і загасло кілька лоєвих свічок.

— Ти, Алме, таки насправді здурів. Казала я хазяїну, що тобі не можна довіряти дітей, навіть якщо вони світлозорі! — комариним писком пробився в закладені від чхання вуха Марка стурбований окрик власниці блакитно-холодних очей, покручених пальців і сріблястої фризури.

— Ну це ти, жінко, загнула. У нас же з тобою їх було чималісінько… Та й хлопець не ясно який… я б сказав, що він наче світлозорий, а немовби й ні. Бач, як потемкам шкіриться!

— Таки твоя правда, — за мить проговорив тріскотливий голос старої, і дві холодні крижини очей наблизилися до не по-немовлячому кмітливих вічок Марка. Їхні погляди зіткнулися. Почварна істота першою примирливо скривила тонкі губи в усмішці.

— Подивися, Алме, які в нього мінливі — то перламутрові, то чорні очі… і сам він повний… — і химерна панія вже хотіла сказати чим наповнений хлопчик, як її товариш приклав пальця до губисьок і промовив, усміхаючись і подивляючись до хлопця: — Крем'яхів…

— Наш хазяїн буде задоволений! Дивись, скільки ми йому їх дістали! — й істота зі срібними буклями, як справдешній філіппінський хіллер, увігнала малому в груди руку по лікоть і ретельно заходилася нею длубатися в його кишковику та нутрощах.

— Бачиш! — зраділа панія і витягла з живота малого сяйливу сріблясту іскорку, схожу на зірочку, що змигнула кілька разів і згасла.

— Поклади назад! — гримнув на неї колега. — Хіба ти забула, що в наших руках воно згасає?

Старушенція нехотя поклала погаслу сріблясту блискітку, що стала сірим камінчиком, назад до животика малого. На диво, Марко нічого не відчув і навіть не стривожився тим, що хтось порпався в його середині. Його більше дратували студені лупали старушенції, що устромилися в нього незгірше, аніж її рука в його черевце, і взагалі не кліпали. Від того морозного, майже рентгенівського погляду в хлопця морщився носик. А на додачу до табаки Алма на малого посипалася пудра з їдким запахом залежалих речей. І Рисочці, як перед тим і обмариськові з сизим нюхалом, неймовірно захотілося чхнути. Що він і зробив. Та вийшло це в нього слабенько й безсило, схоже на цявкання маленького цуценяти.

— Хе-хе, Мло!.. Який милий карапуз. Тобі не здається, що він подібний на мене? — зрадів Алм і витягнув із кисету, що висів у нього на червоному атласному поясі, ще одну пучку крутого нюхального тютюну.

— Ні, не здається!.. І він не хворий, — дама з буклями висмикнула руку з Марка й поклала ліву долоню йому на чоло, ніби чогось дослухаючись.

— Правду казав наш господар, що з народження все не тільки починається, але й багато чого закінчується… — буркітливо прогудів барилкуватий.

— Цей хлопчик — і не людина, але й не посутенілий і не світлозорий!

— Може, він клятий?

— Та де! Він схожий на чарівну дитину, яка потребує надзвичайної опіки!..

— Ти маєш на увазі нагляд чи ув'язнення? — смішкувато бевкнув Алм.

— Я кажу про любов. І перестань, Алме, дражнитися, ти ж сам колись був людиною! — проговорила Мла, і її дві крижини очей немовби трохи підтанули від невідомо звідки з'явленого тепла.

— Де ж ту любов тепер узяти, якщо його мати, проштрикнута шпицею, одубла, затиснена між двох ґевалів у людській давкотні десь із півгодини тому? — скрушно промовив її приятель і хитнув головою з шишкуватим носом так, що хвиля розпуки докотилася аж до фалд його аспидського плаща.

— Як то? І чому я нічого про це не знаю?!