Олександр Денисенко - Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні

Там, угорі, він бачив чотирьох довготелесих дівчат у червонястих колготах з люрексом, у різнокольорових ясних спідницях із пацьорками і в блискучих золотих та срібних топіках. Вони товклися по краях сірої хмари, що затуляла від людського світу сонце, і репіжили її довгими ляпачками, немов вибивали від пилюки та комашні, чи турлили її з небосхилу геть.

«Бодай один дужий сонячний промінчик! Я б його накрутив на пальця і пожбурив у них. А потім узяв би ще одного за хвостика і поліз би до тих дівчаток на небо. Ото було б смішно!» — думав собі Рисочка досить складними, як на немовлячий розум, словами. Втім дужого сонячного промінчика йому не траплялося. Були самі хирляві та зблідлі. А якби бодай один такий ярий йому зловився в руку, то Маттей і Глокія напевняка б Марка згубили, як це сталося з його справжньою мамою. І Марко заплакав. А зиркнувши на розгублену Люцію, знову повеселішав. Малий раптово згадав, як не так давно, коли він ще жив у милих коричневих плям і шукав нижньої дірки, на нього крізь шпарки поміж вертикальними бильцями ліжка глянула велетенська промениста пляма з сяючим жовтим колом посередині. Вона мала дві лінії з боків і по одній — зверху й знизу. Власне, цими лініями її хтось уже окреслив. І то — давно. Пляма та була неймовірно глибока і промениста. І ясною святочністю надила до себе, обіцяючи втіху і піднесеність. Усе в ній світилося радістю й веселощами. І пізніше Марко, почавши говорити, називатиме її «вікном», а коло, що світилося в ньому, — «місяцем». А тоді, наприкінці перших восьми тижнів свого життя, коли він призвичаївся до світлотіней і яскравості світу, йому здавалося, що там, у тій плямі, окресленій лініями, — живе сяйливе, бездонне блаженство. Хоча і слова «блаженство» він, як уперше розгледів вікно, достеменно ще не знав. Але ця притичина не заважала йому подумки розділити блаженство на темнисті й світлясті лінії і потягнути за них, як за віжки. Між світлом і тінню щось смикнулося, сіпнулось, зашипіло сухо з кольким тріском і затрепетало згустками посвіту й мороку. Хлопчик недовірливо прищулився, хмикнув невдоволено, з силою розвів променисту пасмугу та чорну тінь біля неї в різні боки і… І поки дві милі коричневі плями на рум'янистому тлі, що сиділи поруч із ліжком, сонно кліпали і мугикали крізь дрімоту «ко… ті… ку сі… рень… кий…», Марко взяв і проліз рачки у щось таке, що не мало виміру…

— Ачь ьака утька! — заверещав від захвату Рисочка, видобуваючи фразу, що мовою дорослих людей мала б означати: «Ач яка шутка!»

І справді: там, куди він втрапив, усе скидалося радше на жарт. Бо будь-яка річ — і коричневі плями, і вікно з місяцем, і сам місяць, і зірки, і електричні сяйва нічного Луцька, і його памперс, і булька, яку він видобув від зчудування зі своєї дірки, — усе було поряд і без будь-яких, навіть найменших контрастів. І колір був наче один, чи то біло-сірий, чи перламутрово-попелястий. Глибокий і водночас ніби плескатий, мілкий. Але за ним вгадувалася безліч вальорів і відтінків, вилисків і сутіней. А ще, в тому світі варто було ворухнутися — і відразу тебе переносило крізь незліч часу, безмір речей і відбиття простору. Бо все: і велике і мале, і кінцеве і недосяжне було поряд. Та Рисочка про це ще не знав. Не знав, що все, що було ним, раптом стало всім, що довкола. Як воно так було, Марко, навіть коли б виріс і міг говорити словами, — не змислив би нікому пояснити. А тоді й поготів він і гадки не мав, що воно таке. Він шукав верху і низу — а їх не існувало. І хлопчик настрашився, як колись, коли був вигулькнув на світ із живої темряви. Кевкнув. І похапцем позадкував у шпарку між світлом і темрявою. І знову вигулькнув у світі людей і незмірних контрастів. Тільки от опинився не там, де був, коли розводив світло й тінь руками. Милих коричневих плям поруч не було. Вони сиділи і куняли всередині хати, а він чипів на підвіконні ззовні, за тим же вікном, яке так було йому сподобалося.

Якась невідома сила, чийсь погляд знову неначе прошивав малого. Але нікого поряд, крім гілок старого в'яза, не було. І Марко враз здогадався, що тієї миті з ним мусило щось трапитися. І що цього ніяк не уникнути. Тому, коли з'явилися пухкенькі старечі руки, що стягли його з підвіконня, завинули в зелену вовняну хустку, посадовили у візок-«кравчучку» і потягли кудись у темінь ночі, він не здивувався і не опирався…

Отож, вертаючись зі спогаду про подію, котра відбувалася понад шість місяців тому, треба сказати, що та сама чи, далебі, й більш неймовірна пригода могла б повторитися і тепер, на осінньому стародавньому луцькому ринку, коли б до рук Марка потрапив бодай один дужий промінчик. А так у спохмурений кепською хмарою полудень, бавлячись у повитій сутінню пазусі плаща пані Глокії, він лишень спромігся злапати кволого пароса, [1] Пáрус чи пáрос — промінь сонця, що пробивається, наприклад, крізь хмари. [«У скісному парусі сонця грає роєм мушва» (Коцюбинський). «Як легенькі блискавочки, забігали по землі пароси» (Мирний)] що ледь пробився крізь сірі хмари. Вправно накрутивши собі того тьмяного промінчика на пальця, хлопчик зліпив з нього сріблясту кульку і щиглем шпурнув її у бік Матінки Люції. Кулька була таки добряче важенькою, бо вмить долетіла до Матінки і дряпнула її по верхній губі.