Светлана Горбань - Зодчий із пекла

— Далеко вам іще?

— У Барвінківці.

— Доїдете, чого там. Он, візьміть цього малого, — кивнув на рудого хлопця і звернувся до нього: — Ти ж до Барвінківців квитка брав?

Той мовчки кивнув.

— О, це був би вихід! — Пелюстки фатальної жінки-троянди зловісно завібрували. — Якщо трапиться знов така пригода, буде кому підштовхнути. А я в боргу не залишусь, повірте.

— А чого ж, — відповів за рудого шофер. — У цій машині хоч не стоятимеш — чотири місця вільних. Та й решта удобств! Я сам, правда, на «Ланосі» ще не їздив, не приходилося, а чув.

Удвох вони легко його умовили, і молодик швидко переніс до легковика свою велику, проте майже порожню сумку. Сів не поруч, а ззаду, на Ольжині заперечення кинув коротко:

— Тут зручніше.

— Ну гаразд. — Вона дочекалась, поки «ПАЗик» запихтів і від'їхав, зменшила звук магнітофона й уважно подивилась на свого нового попутника в люстерко заднього огляду. — Давайте знайомитись. Ольга.

— Борис.

Проникливі читачі уже здогадалися, що це був наш знайомець, Боря Цокотюха.

Ярижська не поспішала їхати:

— Не хочете сигарету?

— Дякую. Не палю.

— Я у захваті від таких чоловіків! — Вона повернулась і злягла ліктями на спинку крісла. «Ланос» — не найменша в світі машина, але таку відстань між співрозмовниками зазвичай називають інтимною. А тут іще й додаткові спокуси: рожево-матове обличчя, насмішкуваті чорні очі, веселий кучерик на скроні, палюча музика. І смаглявий запах парфумів, запах чарівної жінки.

Борис також розпалився:

— Ви цікава жінка. Не боїтесь ризикнути.

— Чим же я ризикую?

— Нічого собі! Берете до авта першого-ліпшого незнайомця. А якщо я — бандит? Тільки з тюрми? Що тоді?

— З тюрми? Невже? Ні, справді? На злочинця ви не схожі. Чи схожі? Тоді буде ще цікавіше.

Як жагуче вона засміялася, у нього по шкірі величезні гарячі мурахи побігли!

Вона була старша й досвідченіша, а Борис кілька років майже не бачив жінок. А тут ще така краля… Було цікаво. І не лише. З такою жінкою завжди приємно й цікаво.

Він швидко переконався — наскільки.

Це сталося.

Розкішна темно-бордова ружа нарешті розпустилася. Назустріч нечуваній грозі. Зі зливою, буревієм, стогоном вітру.

Квіти люблять дощ. Хиляться од вітру, випростовуються, згинаються і пружно гойдаються.

Але буремна негода скінчилась, і вона залишилась у спокійно-нудному світі сама. Зрошена блискучими спогадами, які швидко висихали на сонці, залишаючи в серці нечувану спрагу.

Він вийшов на околиці й зник невідомо куди. Не залишивши ані сліду, ані ниточки для зв’язку. Тільки кинув на прощання загадкове:

— Я і сам поки що нічого не знаю. Діятиму за обставинами.

Шикарні пелюстки позакручували кінчики, намагаючись вхопитися за рештки пристрасті, яка пролетіла весняною грозою. І осипалися. Враз. Оголене стебло жадало пальців, які зберуть пелюстки у жменю.

Розчавлена троянда. Збожеволіла від кохання жінка.

Але досить метафор.

Ольга з пелюшок знала, що їй приготовано долею шалене кохання. Коли вона зустріне його,в світіне залишиться нічого не займаного цією пристрастю. Якщо треба — вона зверне гори, якщо треба — прихилить небо. Але буде з коханим. Будь що.

І ось він вийшов до неї з обшарпаного автобуса. І вона нарешті зрозуміла, який він, єдиний.Сліпуче молодий, залізно мускулястий, високий, небагатослівний. Прозорі блакитні очі, мужня усмішка, коротенькі шовкові локони кольору вогняної міді.

Приїхав ненадовго у справах. Зупиниться в готелі.

Він не повинен її забути. Ні за що! Вони повинні зустрітися. Назавжди. Ну… Принаймні, надовго.

Для чого доля привела його в Барвінківці? Саме зараз? Для зустрічі з Ольгою Ярижською?

Як і всі засліплені пристрастю жінки, вона помилялась.

Невезіння оселилося у домі Наді Щукіної кілька років тому — всерйоз і надовго. Вийшов не пенсію батько, який до того займав досить непогану посаду й завжди в усьому допомагав єдиній дочці. В результаті інфляції пропали чималенькі сімейні заощадження, пішов до іншої, здавалося б, вірний до того чоловік. Квартиру вони розміняли без зайвих ексцесів — тихо та мирно. Спочатку, як пристойний батько, він матеріально допомагав їхній Маринці, але невдовзі нова краля ощасливила його двійнятами, і дочці від першого шлюбу тепер перепадали тільки жалюгідні крихти.

Саме тоді на Надіному обличчі оселився вираз вічної вселенської невдоволеності, кінчики тонких губ печально опустилися, а під очима з’явилися перші прикрі зморшки.