Светлана Горбань - Зодчий із пекла

— Ти ще не чув, бурят тайговий? Бідолашка, здичавів у Сибіру! Це вже не новинка. «Букет імператриці» називаються.

— Божественний букет!

— А я? — Вона продовжувала кружляти, звабливо виробляючи руками химерні східні паси. Маня весь час повертала голову, щоб подивитись на сестру. І грала все темпераментніше й веселіше, ніби теж сміючись над хлопцем.

— І ти — божественна! Годі танцювати, спокуснице, бо я у тебе закохаюсь навік!

— То й закохайся, Синя Борода!

— Отакої, ти ж не схочеш стати дружиною офіцера та їхати зі мною у той Богом забутий гарнізон.

— А ти зроби блискавичну кар’єру, і ми поїдемо не в Богом забутий гарнізон, а до столиці.

— Та ти ж завжди хотіла жити тільки в Барвінківцях!

— А тепер передумала. Там житимуть Маняша з Василаєм. Він повністю перебудовує наш старий дім. Ти ж знаєш, що він — архітектор? Працює у самого Городецького! Старого будинку не впізнаєш! То буде щось незвичайне — англо-готичний фасад, арочні вікна, гострі кути виступів. Проект Владислава Городецького! Замок з романів Вальтер Скотта! Ні, зі страшного готичного роману. Колись там обов'язково з'являться привиди…

— Ну що ти, Віро, не перебільшуй, — Маня не казала, а майже приспівувала в такт мелодії жвавої польки, — звичайний заміський будинок…

— Не скромничай! Тосику, послухай, там такі інтер’єри задумано — справжній модерн! Сходи округлої форми, перила ажурні, їх уже замовили, такий примхливий візерунок — не повіриш, що чавунні. Коричнево-жовті вітражі. Світло крізь них струменітиме — медове, янтарне, пушкінське… Там буде сонце навітьу дощову погоду.

— Віро, ти знову? — тонкі пальці стишили біг по клавішах, і мелодія стала ображено-вальсовою.

— Ні, тільки розповідаю про палац. Захоплено, як він того й заслуговує.

Болгаков тактовно спитав:

— І коли ж добудують?

— Може, наприкінці року.

— Значить, надходить дуже щасливий рік! — Антон підскочив і включився у Вірин танок.

— Ах ви ж нетерплячі! — З’явився у дверях сам Гнат Пилипович Барвіненко, батько розвеселених сестер, дядько поручика, відомий цукрозаводчик, багач і меценат. Дебелий і добродушний. — Вже скачете, гріховодники!

— Ми зустрічаємо дуже щасливий рік! Ура!

Антон з Віруською так синхронно і сильно топнули, що з ялинки звалилась найбільша за розміром прикраса — табличка з покритим блискітками написом «З Новим 1914 роком!»

Колеса грузнули в снігу, совалися туди-сюди. Ольга Ярижська роздратовано й розлючено намагалась удержати машину точно посеред колії. Відчула, як зопріла, вовняна кофтина почала липнути до спини, волосся — до лоба. Вимкнула опалення. Снігу — трохи не по коліно, третій день уже падає, а ніхто й не чухається дорогу хоча б бульдозером прочистити. І ще до Європи пнуться, ледащо!

Потрапивши в такт з «Угорською мелодією», яка, щомиті пришвидшуючись, линула з магнітофона, невдало крутонула руля й заїхала в замет. Колеса закрутилися на місці, фонтаном полетів врізнобіч брудний сніг.

Вдарила з досади кулаком об кермо й одразу полишила марні спроби самотужки вибратися із снігової пастки. Не жіноче це діло — борсатись на узбіччі. Одразу заспокоїлась і усміхнулась своєму відбиттю в маленькому люстрі. Музика ставала дедалі стрімкішою, розкутішою, Ян Табачник не шкодував клавіш свого «золотого акордеону». Пані Ольга ліниво відкинулась на спинку й повільно дістала з пачки сигаретку. Але прикурити не встигла — попереду забовваніла яскраво-червона машина.

Ольга накинула легку коротку шубку і вийшла з авто. Стала посеред дороги. Повернула голову до автомобіля, що наближався, й машинально, за давньою звичкою кокетки, звабливо усміхнулась. Природа нагородила її напрочуд білими зубами.

«Жигуль» загальмував за два метри від неї. Статний і ще зовсім не старий чоловік виліз з нього лише в пухнастому светрі й величезній вовчій шапці. Міцний чоловік, нівроку, хитроокий, з веселими губами, вона одразу охрестила його про себе — Жиголо. Він звернувся першим:

— Щось трапилося? Потрібна допомога?

Ольга давно вже звикла до того, що сама тільки її присутність викликає в усіх без винятку чоловіків приємне (для них і для неї) збудження. Вона навіть найменших зусиль не докладала, просто завжди була собою: до кінчиків пальців принадною, до біса сексуальною, до запаморочення розкутою — жінкою природною, Жінкою з великої літери, жінкою «мрія кожного чоловіка». Вона й на сантиметр не зрушила з місця, але щось підсвідоме всередині неї потяглось назустріч рятівникові усім єством, і найяскравіші її принади — пишні груди та стегна й тоненька талія — невідпорно хитнулися, міцні довгі ноги ледь помітним рухом привернули до себе увагу, губки опукло набубнявіли: