Светлана Горбань - Зодчий із пекла

— Слава Богу, що ви зупинились! Мій коник засів у снігу й не хоче везти свою хазяйку далі.

Звісно ж, водій «Жигульонка» готовий був не те що з намету, з цього світу випхати кривдника такої чарівної дами. Удвох вони почали штовхати супостата іззаду, натискаючи долонями на багажник. З машини їх підтримала жагуча «Rio-Rita». Ярижська відчула мисливський азарт, її суперелегантні чобітки-панчохи, які так виразно облягали литки, заковзали високими підборами по укритій снігом кризі.

— Обережно! Так і впасти можна! — Він підтримав її, вхопивши вище від ліктя.

І вже не випускав.

Ольга подула вгору, випнувши нижню губку — здувала з розпашілого обличчя пасмо розкуйовдженого чорного волосся. Її зачіска завжди була акуратна та вишукана, але хоч одне пасемце обов’язково падало на лоба чи скроню. Знала, що чоловіки просто шаленіли від цього. Недарма ж її бабка була циганкою, її кров завжди кипіла. І запалювала на сто метрів довкола все, що ходило у штанях. І всі жінки вмить відчували, що поруч з Ольгою Ярижською їм світить тільки жалюгідна роль статисток. Вона, і тільки вона — незмінний номер перший. А сильну половину людства Ольга з першого погляду безпомильно ділила на дві категорії: тих, що можуть бути її коханцями, і тих, що ні за яких умов не опиняться в її ліжкові.

Цей, безперечно, міг би увійти до першої категорії…

І він це миттєво відчув.

І, мабуть, їхні душі зазвучали б в унісон. Просто тут, на дорозі. В машині, наприклад, яка гостинно розчинила назустріч дверцята. Але ззаду загальмував обтріпаний «ГАЗик-всюдихід», на боках яскраві емблеми та написи — «Міліція». З’явився ще один кандидат у рятівники:

— Що тут у вас? Засіли? Може, спробувати витягти на тросі?

Худий, наче тріска, в окулярах і верхні зуби стирчать, як у білчати. Зіпсував випадковим гравцям усю музику.

— О, пані Ярижська! Доброго дня!

Хто ж це такий? А-а, слідчий з райвідділу, молодий та вдатний. Прізвище якесь неруське… чи то Кац, а чи Кінчев. За чутками, кар’єрист номер один. Незграбно, але ввічливо відсторонив пані Ольгу від багажника й почав енергійно штовхати разом із симпатичним Жиголо.

Удвох вони швидко випхали Ольжину машину на більш-менш пристойну колію.

Їй залишилося тільки обдарувати обпаленого її подихом приємного чоловіка усмішкою, кинути недбале «дякую» кістлявому Холмсу місцевого розливу й натиснути на газ.

Притримуючи кермо однією рукою, вона запалила, магнітофон відповів акордеонним перебором ностальгійної мелодії «Гроздьев акации» і приємне лоскітливе бажання зігріло її груди, що дихали зараз повільно й глибоко.

Повторити пригоду ще раз. З іншим закінченням.

Хижо усміхнулась і різко крутонула руля. Влетіла в намет. Колеса слухняно почали крутитись на місці, веселим фонтаном полетів врізнобіч брудний сніг. До пряного акордеону приєдналися ніжні звуки гітари й мандоліни. Ольга спокійно сиділа за кермом. Слухала музику й курила.

Ззаду показалось якесь авто.

Шубки вона не знімала і швидко вийшла назустріч вітру, підбадьорливому морозному повітрю й своїй шаленій фортуні.

І плюнула з досади — довга коричнева сигарета тоненьким дротиком увійшла в замет.

Біля неї гальмував улюбленець ґрунтових доріг — колись білий, а нині безнадійно посірілий «ПАЗик», ущерть забитий селянами, що поверталися з обласного центру з недільного базару.

Допомагати застряглій в снігу дамі вийшли тільки двоє — підстаркуватий череватий шофер, який замість справи одразу запалив смердючу цигарку, й жалюгідно, не по сезону одягнений, але досить симпатичний кремезний молодик. Не кажучи зайвого, він сам-один швидко випхав легковика на дорогу. Похмуро підморгнув його сторопілій хазяйці:

— Ну от, всього ділов!

У нього були молоде мужнє обличчя й безхмарно-блакитні очі. В’язана шапочка сповзла набік, з-під неї вибилися на лоба темно-руді пасмочка. Навіть коротенькі, вони уперто намагались закрутитися в локони.

Але не марно старався знаменитий акордеоніст, додаючи до концертного танго щось схоже на палку «бессамамучу». Несподівано для себе Ольга розкрилась до нього, як дозріла ружа:

— Дякую! Я вам така вдячна, повірте! Засіла тут, не знала, що й робити… Як би не ви…

— Є про що говорити!

— Не скажіть! Тут таке місиво, ледь збочиш — то й не виберешся самотужки. Я боюсь далі їхати одна.

Водій автобуса не поспішав — все ще курив, радіючі несподіваній нагоді розслабитися (серед пасажирів знайшлася одна горласта цяця з дитиною, їй, бач, дим протипоказаний лікарями). Добродушно спитав у Ольги Володимирівни: