Джон Толкин - Повернення короля

За мить Піпін підійшов до дверей, спустився сходами і визирнув на вулицю. Сонце сяяло тепло і ясно, вежі й високі будівлі відкидали на захід довгі виразні тіні. Гора Міндоллуїн високо здіймала свої білий шолом і сніговий плащ. Озброєні чоловіки ходили туди-сюди вулицями Міста – напевно, тієї години відбувалася зміна вартових і сторожі.

– У нас у Ширі це була би дев’ята, – сказав Піпін сам собі, проте вголос. – Саме час смачно поснідати при відчиненому вікні у промінні весняного сонця. Ех, як би я хотів поснідати! Цікаво, ці люди коли-небудь снідають, чи в них пора сніданку вже минула? А коли ж вони обідають? І де?

Аж ось гобіт помітив чоловіка, котрий був одягнений у чорно-біле вбрання й ішов од центру Цитаделі в його бік. Піпін почувався самотнім, тож вирішив заговорити до ґондорця, коли той минатиме його, але в цьому не виявилося потреби: чоловік сам підійшов просто до гобіта.

– Це ти півмірок Переґрін? – запитав. – Мене повідомили, що ти присягнув на вірність Володареві Міста. Ласкаво просимо!

Й він подав руку Піпінові, а той потиснув її.

– Я Береґонд, син Баранора. Сьогодні вранці я не на варті, тож мене прислали до тебе, щоби я навчив тебе паролів, які тобі слід знати, і розповів кілька речей, про які ти, без сумніву, захочеш дізнатись. А я тим часом довідаюся щось про тебе. Бо ми ніколи раніше не зустрічали півмірків у нашій землі, й, хоч і чули поголос про них, навіть у відомих нам легендах про вас згадують нечасто. Крім того, ти друг Мітрандіра. Ти добре його знаєш?

– Ну, – відповів Піпін, – знайомий із ним, так би мовити, я ціле своє коротке життя, а віднедавна багато з ним подорожую. Та Мітрандір – наче грубезна книга, яку читати – не перечитати, тож я можу стверджувати, що бачив хіба сторінку чи дві. Та, мабуть, я знаю його досить добре, ліпше за мене цього чарівника знає мало хто. Гадаю, з нашого Загону лишень Араґорн насправді знав його.

– Араґорн? – здивувався Береґонд. – Хто це?

– Ой, – затнувся Піпін, – це чоловік, котрий був із нами. Напевно, зараз він у Рогані.

– Я чув, ти теж був у Рогані. Я багато про що хочу розпитати тебе стосовно тієї землі, бо ми покладаємо велику частину нашої незначної надії саме на тамтешній народ. Але я забув про справу, з якою прийшов до тебе: спершу я повинен відповісти на твої запитання. Тож, що би ти хотів дізнатися, пане Переґріне?

– Е-е-е, ну, якщо мені язик повернеться так висловитися, то наразі нагальним для мене питанням є таке: як тут у вас зі сніданком і з їжею загалом? Тобто о котрій годині ви їсте, якщо ти мене розумієш, і де їдальня, якщо у вас вона є? І чи маєте ви шинки? Я роздивлявся довкола, доки ми їхали, та ніде не побачив жодного, хоча мене постійно живила надія ковтнути елю, щойно ми дістанемося до осель мудрих і вишуканих людей.

Береґонд суворо поглянув на нього.

– То ти, бачу, стріляний горобець і часто буваєш у походах, – сказав. – Мовлять, що воїнів, котрих війна часто кличе в дорогу, завжди тішить надія гарно попоїсти і випити; та сам я мандрував небагато. Тож ти ще сьогодні не їв?

– Ну, їв, чемно кажучи, їв, – відповів Піпін. – Але хіба то була їжа: кубок вина й біле тістечко чи два – з ласки вашого володаря? За них він цілу годину катував мене запитаннями, а це така мука, яка збуджує апетит.

Береґонд засміявся.

– У нас є прислів’я: за столом навіть малий чоловік здатний на великі подвиги. Але ти, як ніхто інший, розговівся в Цитаделі з великими почестями. Це Місто тепер – фортеця і вартова вежа, що перебуває у стані війни. Ми встаємо зі сонцем, споживаємо легку їжу при сірому світлі й стаємо до виконання своїх обов’язків у першу годину ранку. Проте не впадай у відчай, – він знову засміявся, побачивши збентежене Піпінове обличчя. – Ті, чиї обов’язки важкі , можуть з’їсти й підобідок, аби зміцнити сили. Ще є підвечірок пополудні чи трохи пізніше – як дозволить робота. А на заході сонця люди збираються на вечерю і веселяться, як можуть у ці похмурі дні… Ходімо! Трохи пройдемось, а тоді сядемо попоїсти і випити на зубчастій стіні, звідки добре видно цей прегарний ранок.

– Зажди хвилину! – зашарівся Піпін. – Жадібність чи то пак голод, якщо висловлюватися так само чемно, як ти, збили мене з пантелику. Бо Ґандальф, себто Мітрандір, попросив мене наглянути за його конем – Тіньогривом, могутнім роганським скакуном, втіхою королівських очей, як мені розповідали, хоча Теоден подарував його Мітрандірові для досягнення його мети. Гадаю, новий господар любить свого коня дужче, ніж багатьох інших своїх знайомців, отож, коли добрі наміри чарівника щось важать для цього міста, ви подбаєте про Тіньогрива якомога ліпше та зі ще більшою добротою, ніж поставилися до цього гобіта, якщо це, звісно, можливо.