Джон Толкин: Повернення короля

– Гобіта? – перепитав Береґонд.

– Так ми називаємо самі себе, – відповів Піпін.

– Радий, що дізнався про це, – сказав Береґонд, – адже тепер можу твердити, що дивна вимова не псує гарної мови, а гобіти вміють красно говорити. Ну ж бо, ходімо! Ти покажеш мені цього чудового коня. Я люблю тварин, але ми рідко бачимо їх у цьому кам’яному місті: мій народ походить із гірських долин, а туди він переселився з Ітілієну. Та не лякайся! Це буде короткий візит – просто вияв увічливості, – а звідти ми підемо до комор.

Піпін з’ясував, що про Тіньогрива таки добре подбали і зручно його розмістили. Бо в шостому колі Міста, за стінами Цитаделі, були чудові стайні, де тримали кількох прудких коней, зовсім близько біля осель Володаревих гінців – посланців, готових рушити в дорогу за першим наказом Денетора чи його верховних капітанів. Але зараз усі гінці та коні були деінде, виконуючи свою роботу.

Коли Піпін увійшов до стайні, Тіньогрив повернув до нього голову і форкнув.

– Доброго ранку! – привітався гобіт. – Ґандальф прийде, щойно зможе. Він трохи заклопотаний, але переказує тобі вітання, а я прийшов подивитися, чи в тебе все гаразд. Сподіваюся, ти добре відпочиваєш після довгої праці?

Тіньогрив гойднув у відповідь головою і тупнув. Але дозволив Береґондові лагідно погладити свою голову і могутні боки.

– З вигляду можна було б сказати, що цього коня бережуть для перегонів, а не що він тільки-но повернувся з далекої мандрівки, – зауважив ґондорець. – Який він сильний і гордий! А де його збруя? Мабуть, вона багата і прегарна.

– Для нього жодна збруя не буде належно багатою і гарною, – відказав Піпін. – І він її не терпітиме. Якщо цей кінь погодиться везти тебе на собі, то він повезе, а якщо ні, то ні вудила, ні вузда, ні батіг, ані шпора не впокорять його. Бувай, Тіньогриве! Відпочивай. Невдовзі буде битва.

Тіньогрив підняв голову і заіржав так, що аж стайня затрусилась, а його гості затулили вуха. І переконавшись, що їжі в годівниці вдосталь, вони пішли собі.

– А тепер подбаймо про наш хліб насущний, – сказав Береґонд і повів Піпіна назад до Цитаделі – точніше, до дверей у північній частині великої вежі.

Там вони спустилися довгими прохолодними сходами до широкої, освітленої лампадами вулиці. Збоку в стінах було багато люків, один із яких був відчинений.

– Це комора та гамазея мого вартового загону, – пояснив Береґонд і гукнув у той люк:

– Вітаю, Тарґоне! Я знаю, що ще рано, проте зі мною тут новобранець, котрого Володар узяв до себе на службу. Він їхав довго і здалеку, не маючи в роті ні ріски, а вранці ще й добряче попрацював, тому дуже голодний. Дай нам, що там у тебе є їстівного!

У Тарґона знайшлися хліб, масло, сир і яблука – останні зі зимових запасів, поморщені, зате все ще цілі та солодкі; а ще він дав прибулим шкіряну флягу зі свіжим елем, дерев’яні тарілки і кубки. Вони ж поскладали все це у плетений кошик і знову вибралися на сонце. Береґонд привів Піпіна до східного краю міцної зубчастої стіни, що виступала над скелею. Там була амбразура, яка мала попід проймою камінне сидіння, і звідти можна було роздивитися ранок, який саме мандрував світом.

Піпін і його провідник їли та пили, говорили про Ґондор, про його звичаї і традиції, а також про Шир і про ті дивні краї, які бачив гобіт. Що довше вони розмовляли, то більше дивувався Береґонд і з дедалі глибшим зачудуванням дивився на маленького оповідача, котрий, сидячи на камені, перебирав короткими ногами чи раз у раз ставав навшпиньки на сидінні, намагаючись визирнути крізь пройму, щоби роздивитися землі внизу.

– Не приховуватиму від тебе, пане Переґріне, – сказав Береґонд, – що нам ти здаєшся майже людським дитям – хлопчиком літ дев’яти. Одначе ти пережив стільки небезпек і побачив стільки див, що мало хто з наших сивобородих старців міг би зрівнятися з тобою. Спершу я подумав, що Володар узяв тебе на службу з примхи, бо хотів мати шляхетного пажа – за звичаєм, як подейкують, давніх королів. Але тепер розумію, що це не так, і прошу вибачення за свою дурість.

– Я тобі вибачаю, – відказав Піпін. – Хоча ти не дуже й помилився. За мірками свого народу, я теж іще тільки хлопчак і щойно за чотири роки досягну «зрілості», як люблять казати в Ширі. Та не хвилюйся через мене. Ліпше підійди-но сюди і розкажи мені, на що це я дивлюся.

Сонце підбилось угору, тумани в пониззях долини потроху танули. Останні їхні клапті пропливали просто над головами двох співрозмовників кучериками білої хмари, яку гнав кудись задушливий вітер зі Сходу, що в ту пору розтріпував стяги і ляскав ними, а також білими штандартами на Цитаделі. Аж ген на дні долини, приблизно за три милі від Міста, видно було Велику Ріку. Сіра та мерехтлива, вона текла з північного заходу і звертала, роблячи велику петлю, в південному напрямку, а тоді знову поверталася на захід і зникала з очей у блискучому мареві, за яким удалині (десь миль за тридцять) розкинулося Море.