Джон Толкин - Повернення короля

Троє приятелів ще трохи погуляли разом, балакаючи про перипетії тутешньої битви, а відтак спустилися від брами, минули кургани загиблих на зеленому моріжку край дороги і спинились аж на Гельмовій Греблі й подивилися звідти на Ізвір. Там уже виднівся Насип Смерті – чорний, високий і кам’янистий, а довкола можна було виразно розгледіти сліди гуорнів, які витоптали та дощенту випалили тут траву. Смурноземці й чимало людей із гарнізону Бурґа працювали біля Греблі й у полях, і довкруж розбитих стін по всіх усюдах було навдивовижу тихо: стомлена долина відпочивала після шаленої бурі. Невдовзі приятелі повернулися до міста й подались обідати до головної зали Бурґа.

Король уже був там і, щойно вони ввійшли, покликав до себе Мері й наказав, аби поруч із троном поставили крісло для гобіта.

– Тут не зовсім так, як я волів би, – сказав Теоден, – бо в Горнбурзі все не таке, як в Едорасі. І бракує твого друга, котрий теж повинен був бути з нами. Та збіжить чимало часу, перш ніж ми – ти і я – зможемо сісти за високим столом у Медусельді; коли я повернуся туди, нам буде не до бенкетів. Ну ж бо! Їж і пий! Погомонімо, доки є на те змога. А потім ти поїдеш зі мною.

– А можна? – перепитав Мері, приємно вражений. – Це було б чудово!

Він іще ніколи в житті не був такий вдячний за доброту, виражену словами.

– Боюся, я тільки плутаюся в усіх під ногами, – гобіт затнувся, – а я хотів би зробити бодай щось, розумієте?

– Не сумніваюся, – відповів король. – Я попросив, аби тобі підшукали хорошого гірського поні. Він понесе тебе так швидко, як жоден кінь, тими дорогами, якими нам доведеться їхати. Бо я вертатиму з Бурґа гірськими стежками, а не рівниною, і прибуду до Едораса через Смурне Капище, де на мене очікує Володарка Еовин. Ти будеш моїм зброєносцем, якщо хочеш. Еомере, чи є в цьому місці військові обладунки, які пасували би моєму зброєносцеві?

– Тут немає великих складів зброї, володарю, – відповів Еомер. – Можливо, поталанить знайти для нього легкий шолом, але не кольчугу чи меч, які пасували би до гобітського зросту.

– Я маю меч, – відказав Мері, підводячись і виймаючи з чорних піхов невелике блискуче лезо.

Гобіта раптом переповнила любов до цього старого короля, він став на одне коліно, взяв його руку і поцілував.

– Дозволь покласти меч Меріадока зі Ширу тобі на коліна, Королю Теодене! – скрикнув він. – Візьми мене до себе на службу, якщо твоя ласка!

– Я радо візьму тебе на службу, – мовив король і, поклавши довгі старечі долоні на каштанове волосся гобіта, благословив його. – Підведися, Меріадоку, зброєносцю Рогану з двору Медусельду! Візьми свого меча, і нехай тобі таланить!

– Ти будеш мені за батька, – промовив Мері.

– Але недовго… – відповів Теоден.

Вони сиділи і розмовляли за трапезою, аж раптом Еомер нагадав:

– Наближається година, коли ми постановили собі рушати в дорогу, володарю, – сказав він. – Наказати, нехай сурмлять у роги? Та де ж це Араґорн? Місце його було порожнє, він не сідав із нами до столу.

– Ми підготуємося до від’їзду, – відказав Теоден, – нехай Володареві Араґорну перекажуть, що невдовзі час вирушати.

Король із охоронцями та з Мері спустився від брами Бурґа до того місця, де на зеленій траві згуртувалися Вершники. Багато хто вже сидів у сідлах. Загін тут зібрався чималий, бо король залишав у місті лише нечисленний гарнізон, а всіх, кого можна було взяти зі собою, він повів на збройну муштру в Едорас. Утім, тисяча списів уже поїхала туди вночі, а ще понад п’ять сотень мали нині вирушати разом із королем, – здебільшого то були люди з полів і з рівнин Західної Сторони.

Трохи осторонь строєм сиділи на конях блукачі: мовчазні, озброєні списами, луками та мечами. Вони були одягнені в темно-сірі плащі, а голови та шоломи прикрили каптурами. Коні їхні були сильні, мали гордовиті постави і скуйовджені гриви, проте одному з них бракувало вершника – то був Араґорнів кінь, якого йому привели з Півночі, й звали його Рогерин. Ані на спорядженні, ні на збруї тих коней не видно було бодай крихітного зблиску самоцвітів чи золота, жодної оздоби, а їхні вершники не мали символів чи знаків, окрім срібної фібули у вигляді променистої зорі, що скріплювала плащ на лівому плечі.

Король сів на Снігогрива, а Мері – на свого поні, який стояв поряд. Його звали Гладун. Аж ось із брами вийшов Еомер, а з ним були Араґорн і Гальбард, який ніс чималий держак, щільно загорнутий у чорну тканину, і ще двоє мужів, не старих і не молодих. Ельрондові сини були такі схожі між собою, що мало хто міг їх розрізнити: темноволосі, сіроокі, вродливі, як усі ельфи, вдягнуті в однакові блискучі кольчуги, приховані срібно-сірими плащами. Позаду йшли Леґолас і Ґімлі. Проте Мері стежив очима лише за Араґорном, – у ньому відбулася така разюча зміна, ніби за одну ніч на чоло цього чоловіка лягло багато років. Обличчя його було землистого кольору, понуре і втомлене.