Джон Толкин - Повернення короля

Теодена втішила така новина.

– Чудово! – сказав він. – Якщо твої земляки бодай трохи схожі на тебе, володарю Араґорне, то тридцятеро таких лицарів можуть багато що зробити.

Тоді Вершники знову рушили в путь. Араґорн певний час їхав разом із дунедайнами, і, коли вони обговорили вісті з Півночі та з Півдня, Ельрогір сказав йому:

– Я приніс тобі послання від мого батька: «Дні збігають. Якщо ти квапишся, то згадай про Стежки Мерців».

– Мені, здається, завжди бракувало часу, щоби досягти бажаного, – відповів Араґорн. – Але я наважуся стати на ту дорогу і справді лише тоді, коли страшенно поспішатиму.

– Побачимо, – відказав Ельрогір. – Однак найліпше нам не говорити про це на відкритому шляху!

Тоді Араґорн запитав Гальбарда:

– А що це ти везеш, земляче?

Він-бо побачив, що замість списа Гальбард тримав довгу палицю, щось на кшталт держака штандарта, довкола якої було тісно намотано чорну тканину, обв’язану багатьма ременями.

– Я привіз тобі подарунок від Володарки Рівендолу, – відповів Гальбард. – Вона виготовила його потайки, і робота її тривала довго. Вона також переказала тобі ось що: «Дні нині короткі. Або сповниться наша надія, або будь-яка надія загине. Тому я посилаю тобі те, що створили для тебе мої руки. Бережи себе, Ельфійський Самоцвіте!»

І Араґорн сказав:

– Тепер я знаю, що ти везеш. Прошу, провези його для мене ще трохи!

А потому він повернувся і поглянув ген на Північ попід великими зорями, замовкнув і вже не озивався до кінця нічних мандрів.

Ніч постаріла, на сході засірів світанок, а подорожні нарешті виїхали з Ярового Ізвору і прибули до Горнбурґа. Там вони трохи відпочили, готуючись до великої ради.

Мері спав, але його розбудили Леґолас і Ґімлі.

– Сонце вже високо, – сказав ельф. – Усі попрокидались і стали до роботи. Ну-бо, пане Лежню, ходімо на прогулянку містом, поки маємо таку нагоду!

– Три ночі тому тут прогриміла битва, – сказав Ґімлі, – а ще ми з Леґоласом бавилися тут у прецікаву гру, і я переміг, убивши на одного орка більше, ніж він. Ходімо й погляньмо, як тут тепер! А ще в Горнбурзі є печери, Мері, дивовижні печери! Як гадаєш, Леґоласе, може, навідаємося туди?

– Ні! Немає часу, – відказав ельф. – Не псуй диво поспіхом! Я пообіцяв повернутися сюди разом із тобою, коли настануть дні свободи та миру. Проте незабаром полудень. Ми поїмо і вирушимо далі – таке я чув.

Мері встав і позіхнув. Кількох годин сну для нього виявилося замало, він почувався втомленим і збентеженим. Гобіт сумував за Піпіном і вважав себе лише тягарем, бо всі довкола будували власні плани у справі, яку йому, вочевидь, розуміти було не обов’язково.

– А де Араґорн? – запитав Мері.

– У верховній палаті Бурґа, – відказав Леґолас. – Гадаю, він не відпочивав і не спав. Араґорн пішов туди кілька годин тому, сказавши, що йому слід подумати, й узяв зі собою лише свого земляка Гальбарда. Здається, нашого друга охопив страхітливий сумнів чи тривога.

– Дивний загін – оті новоприбулі, – докинув Ґімлі. – Вони поважні й гордовиті, Вершники Рогану поряд із ними здаються мало не хлопчаками. Вони понурі з лиця, здебільшого обвітрені, мовби скелі чи й сам Араґорн, і мовчазні.

– І такі самі люб’язні, як Араґорн, коли здобуваються на слово, – додав Леґолас. – А ви звернули увагу на братів Елладана й Ельрогіра? Вони не такі похмурі зовні, натомість вишукані та вродливі, немов ельфійські вельможі. Та, зрештою, це й не дивно, адже вони сини Ельронда з Рівендолу.

– Навіщо вони приїхали? Ти щось чув? – запитав Мері.

Він уже вдягнувся і накинув на плечі свій сірий плащ, і всі троє покрокували в напрямку зруйнованої брами Бурґа.

– Вони відповіли на заклик, і це ти теж чув, – нагадав Ґімлі. – Кажуть, до Рівендолу прилетіла звістка: «Араґорн потребує своїх земляків. Нехай дунедайни мчать до нього в Роган!» Але звідки прийшло це послання, вони не знають. Я припускаю, що його автор – Ґандальф.

– Ні, Ґаладріель, – заперечив Леґолас. – Чи ти забув, як вона Ґандальфовими вустами говорила про Сірий Загін, що їде з Півночі?

– Авжеж, справді, – погодився Ґімлі. – Лісова Володарка! Вона розгадує багато сердець і прагнень. Ну, і чому ми з тобою, Леґоласе, не забажали, щоби до нас приїхали воїни наших народів?

Ельф стояв у цю мить уже перед брамою, звернувши ясний погляд на північний схід, і обличчя його було занепокоєне.

– Не думаю, що вони прибули б, – відповів він ґномові. – Навіщо їм іти на війну, якщо війна вже сама крокує їхніми землями?..