Ніл Ґейман: Небудь-де

Слон люто заплескав вухами, а тоді енергійно їх почухав.

— До речі про помсту, хто, в біса, сказав тобі викрасти мого щоденника? — спитав він.

— Вікторія, — зізнався де Карабас.

— Насправді, її не було в моєму списку потенційних викрадачів. Ох вона ж і потайлива, — сказав Слон трохи згодом.

— Тут і сперечатися нема чого, — мовив маркіз. — Крім того, вона не виплатила мені все, про що ми домовлялися. Тому вийшло так, що я прихопив сувенірчика, щоб покрити різницю.

Він засунув темну руку всередину пальта. Його пальці намацали спочатку явні кишені, тоді приховані, а тоді, на власний подив, і найбільш приховану з усіх. Він сягнув до неї і витягнув збільшувальне скло на ланцюжку.

— Воно належало Вікторії, — сказав він. — Гадаю, його можна використовувати, щоб дивитися крізь непроникні предмети. Можливо, ти приймеш його як невеликий внесок на сплату мого боргу перед тобою?..

Слон витягнув щось із власної кишені — маркіз не роздивився, що то було — і прижмурився на нього крізь збільшувальне скло. Тоді Слон видав звук, що скидався і на втішене пирхання, і на задоволену фанфару.

— О, це добре, дуже добре, — сказав він і поклав обидва предмети до кишені. А тоді додав: — Гадаю, що порятунок мого життя переважує викрадення мого щоденника. І хоч мене не треба було б рятувати, якби я не подався за тобою стічною трубою, вважаю подальші звинувачення позбавленими сенсу. Твоє життя знову належить тобі.

— З нетерпінням чекаю нагоди знову навідати вас у Замку, — сказав маркіз.

— Не випробовуй свою удачу, друже, — пригрозив Слон, роздратовано махнувши хоботом.

— Не буду, — сказав маркіз, опираючись пориву зазначити, що тільки завдяки постійному випробуванню своєї удачі він і прожив до цієї миті. Він озирнувся й усвідомив, що Сапсан знову таємниче й безпардонно зник у тінях без жодного слова на прощання.

Маркіз ненавидів, коли люди так робили.

Він коротко і ввічливо вклонився Слонові, і маркізове пальто, його славне пальто підхопило уклін і забарвило його, зробило бездоганним, зробило таким, яким міг бути тільки уклін маркіза де Карабаса. Хто б то не був.

Наступний Плавучий ринок проводився в Саду на даху універмагу «Деррі-енд-Томз». Універмагу в цій будівлі не стало ще в 1973 році, але час і простір Спіднього Лондона мали свої незручні домовленості, і сад на даху був ще молодшим і незайманішим, ніж є сьогодні. Люди з Горішнього Лондона (молоді й захоплені розмовою, геть усі, чоловіки й жінки, на широких шаруватих підборах, у вільних барвистих сорочках і схожих на дзвони штанях кльош) не звертали жодної уваги на народ зі Спіднього Лондона.

Маркіз де Карабас пройшов садом, ніби той йому належав, швидко крокуючи в бік рядів з наїдками. Він проминув крихітну жінку, що торгувала трикутними сирними сандвічами, купу яких штовхала у візку перед собою, а також ятку з карі й низенького чоловіка з велетенською скляною мискою смаженої білої сліпої риби, з котрої стирчала довга виделка, поки нарешті не дістався ятки, де торгували Грибом.

— Мені шматок просмаженого Гриба, будь ласка, — сказав маркіз де Карабас.

Чоловік, що прийняв його замовлення, був нижчим за нього, але здавався гладкішим. Він мав ріденьке піщаного кольору волосся і виснажений вираз обличчя.

— Зараз буде, — сказав чоловік. — Щось іще?

— Ні, це все, — а тоді зацікавлений маркіз сказав: — Пам'ятаєш мене?

— Боюся, що ні, — сказав грибовик. — Але дозвольте сказати, що ваше пальто просто чарівне.

— Дякую, — сказав маркіз де Карабас. Він роззирнувся навколо. — А де парубок, що працював тут раніше?

— О, це дуже цікава історія, сер, — сказав чоловік. Від нього ще не пахло вологою, але збоку на шиї вже виднілися невеликі висипи грибків. — Як мені сказали, хтось розповів прекрасній Друзильді з Воронового двору, що наш Вінс має на неї плани, і — можете не вірити, але запевняю вас, що так і було — вочевидь, він надіслав їй конверта, повного спор, з наміром зробити її своєю нареченою в тілі Грибному.

Маркіз зацікавлено звів брову, хоч нічого з почутого його не здивувало. Врешті-решт, він сам розповів про все Друзильді й навіть показав того самого листа. — І вона недобре сприйняла цю новину?

— Боюся, що недобре, сер. Боюся, що ні. Вони з кількома сестрами чекали на Вінса й наздогнали нас по дорозі на Ринок. Вона сказала, що їй треба з ним обговорити дещо делікатне. Його ця новина нібито втішила, і він відійшов з нею вбік, щоб дізнатися, про що мова. Я чекав, що він таки прийде на Ринок і працюватиме цього вечора з нами, але зараз я майже певен, що він не з'явиться. — А тоді він додав трохи тужливо: — Яке справді чудове пальто. Здається, що я теж міг мати подібне в попередньому житті.