Ніл Ґейман: Небудь-де

Маркіз спробував сісти. Слон знову штовхнув його на підлогу босою ногою.

— Благай милості, — сказав Слон.

Якраз це було легко.

— Милості! — сказав маркіз. — Благаю! Молю! Обдаруйте мене своєю милістю — найкращим із подарунків. Як вам личитиме, о могутній Слоне, о володарю цього краю, взяти та й виявити милість до того, хто не гідний навіть витирати пил з пальців на ваших дивовижних ногах…

— А ти знав, — спитав Слон, — що все, що ти кажеш, звучить саркастично?

— Не знав. Перепрошую. Мої слова щирі всі до останнього.

— Покричи, — сказав Слон.

Маркіз де Карабас кричав дуже голосно і дуже довго. Коли тобі нещодавно перерізали горло, то кричати боляче, але він усе одно репетував настільки жалібно і відчайдушно, наскільки це було можливо.

— Ти навіть верещиш саркастично, — сказав Слон.

Зі стіни виступала чимала чавунна труба. Колесо на тій трубі дозволяло відкривати чи закривати потік того, що тією трубою подавалося. Слон наліг на нього могутніми руками, і з труби витекла цівка темної муті, вслід за якою захлюпотіла вода.

— Аварійний водозлив, — сказав Слон. — Так от, я вивчив свої уроки. Усі ці роки, відколи наші стежки перетнулись, ти добре приховував своє життя, де Карабасе. Не було жодного сенсу навіть намагатися щось робити, поки ти зберігав своє життя десь інде. У мене були люди по всьому Спідньому Лондону — люди, з якими ти їв, спав, сміявся чи опинявся голим у годинниковій башті Біґ-Бена — але жодного разу не було сенсу рухатися далі, поки твоє життя ще було надійно заховане від лиха. Аж до минулого тижня, коли під вулицями розлетілися чутки про те, що твоє життя вилетіло з коробки. І тоді я розповсюдив своє слово, що дарую свободу Замку першому, хто дасть мені побачити…

— Як я волаю, благаючи милості, — сказав де Карабас. — Ви казали.

— Ти перебив мене, — м’яко сказав Слон. — Я хотів сказати, що дарую свободу Замку першому, хто дасть мені побачити твоє мертве тіло.

Він відкрутив колесо на трубі повністю, і вода полилася потоком.

— Мушу попередити, — сказав де Карабас. — На руку, що уб’є мене, впаде страшне прокляття.

— Я ризикну, — сказав Слон. — Хоч ти, мабуть, щойно це вигадав. Наступна частина тобі сподобається. Кімната заповнюється водою, а тоді ти тонеш. Тоді я спускаю воду, заходжу і довго сміюся. — Він просурмив кілька звуків, і де Карабас вирішив, що так у власників хобота звучить сміх.

Слон вийшов з поля зору де Карабаса.

Маркіз почув, як грюкнули двері. Він лежав у калюжі. Посовавшись і покрутившись, він звівся на ноги й глянув униз — його ногу тримали за кісточки металеві кайдани, що приковували її до металевого стовпа посередині кімнати.

Він дуже хотів би, щоб на ньому зараз було його пальто: в одних його кишенях лежали леза, інші містили відмикачки, на ньому були ґудзики, що і близько не були такими невинними й ґудзикуватими, якими здавалися на перший погляд. Він потер мотузку, що зв'язувала його руки, об металевий стовп, сподіваючись її перетерти, але відчув, що скоріше з його долонь і зап'ястків зітреться шкіра, бо мотузка увібрала воду й затягнулася ще дужче. Вода в кімнаті продовжувала прибувати, і її рівень вже сягав пояса.

Де Карабас оглянув круглу камеру. Йому тільки й треба було, що звільнитися від пут на руках — вочевидь, для цього треба було розхитати стовп, до якого він був прив'язаний — а тоді розкрити кайдани на нозі, перекрити воду, вибратися з кімнати, уникнути мстивого Слона і його різномастих бандитів, а тоді втекти.

Він смикнув стовп. Той не ворухнувся. Він смикнув сильніше. Той не ворухнувся ще завзятіше.

Він прихилився до стовпа й подумав про смерть, справжню, остаточну смерть, а тоді ще раз подумав про пальто.

Чийсь голос зашепотів йому на вухо. Він сказав:

— Тихо!

Щось смикнуло його зап'ястя, і пута сповзли геть. Лиш коли життя повернулося до його долонь, він зрозумів, наскільки міцно був зв'язаний. Він озирнувся.

І сказав:

— Як?

Побачене обличчя було не менш знайомим за власне. Спустошлива усмішка, відкриті й зухвалі очі.

— Ногу, — сказав чоловік, усміхнувшись ще спустошливіше, ніж перед тим.

Маркіза де Карабаса це не спустошило. Він підняв ногу, і чоловік нахилився, якось покрутив обривком дроту і зняв кайдани.

— Я чув, що ти набрався трохи клопотів, — сказав чоловік. Його шкіра була такою ж темною, як і маркізова. Він був вищий за де Карабаса на якийсь дюйм, але тримався так, ніби перевищував зростом кожного, хто коли-небудь міг зустрітися йому на дорозі.