Блейк Крауч: Темна матерія

Люблю вечори четвергів.

Вони дарують відчуття випадіння з часу.

Сімейний вечір утрьох — наша традиція.

Мій син Чарлі сидить за столом, щось малює в альбомі. Йому майже п’ятнадцять. За літо хлопчина підріс на п’ять сантиметрів, і тепер зростом зрівнявся зі мною.

Я відвертаюся від цибулі, яку нарізаю півкільцями, й запитую:

— Можна глянути?

Він піднімає альбом, показує мені гірське пасмо якогось нетутешнього виду.

— Чудово. Просто так малюєш?

— Домашнє завдання на завтра.

— Ну, тоді не відволікайся, містере Остання Хвилина.

Стою на кухні, щасливий, трохи напідпитку, і не підозрюю, що сьогодні кінець оцьому всьому. Кінець усьому, що я знаю, усьому, що люблю.

Ніхто тобі не скаже, що ось-ось усе зміниться, що все піде шкереберть. І немає ніякого сигналу про небезпечне зближення, ніякого знаку, що ти стоїш на краєчку прірви. І може, саме від того трагедія стає ще трагічнішою. Не тільки від того, що стається, а й від того, як це стається: підступний удар нишком, невідь звідки, неочікувано. Й часу нема ані усвідомити все, ані приготуватися.

Світло люстри виблискує на поверхні вина в моєму келиху, від цибулі сльозяться очі. У кабінеті на старому програвачі крутиться платівка Телоніуса Монка [2] Телоніус Монк (англ. Thelonious Monk; 10 жовтня 1917 — 17 лютого 1982) — видатний джазовий піаніст і композитор, один з родоначальників бібопу. . Є в аналогового запису багатство, яке ні з чим не зрівняти — потріскування статики між доріжками. Кабінет завалений стосами рідкісного вінілу, який я все обіцяю собі розібрати найближчими днями.

Моя дружина, Даніела, сидить біля кухонного острова, в одній руці крутить майже порожній келих з вином, а в другій тримає телефон. Вона відчуває на собі мій погляд і всміхається, не відриваючись од екрана.

— Я знаю, — каже вона. — Я порушую головне правило сімейного вечора.

— Щось важливе? — питаю.

Вона зводить на мене погляд своїх темних іспанських очей.

— Нічого.

Я підходжу до неї, обережно беру телефон з її руки і кладу його на стіл.

— Не хочеш зайнятися макаронами? — питаю.

— Мені більше до вподоби дивитися, як ти куховариш.

— Справді? — потім тихіше: — Це тебе заводить, еге ж?

— Ні, просто так набагато цікавіше: пити й нічого не робити.

Її подих винно-солодкий, а усмішка — з тих, що здаються неможливими з архітектурної точки зору. Вона й досі бентежить мене.

Я допиваю свій келих.

— Відкриємо ще пляшку?

— Дурні були б, якби не відкрили.

Поки я відкорковую нову пляшку, вона знову бере телефон і показує мені екран.

— Я читала в «Чикаго меґезін» рецензію про виставку Марші Альтман.

— Позитивний?

— Практично любовний лист.

— Радий за неї.

— Мені завжди здавалось... — вона замовкає, але я знаю, до чого йдеться. П’ятнадцять років тому, до нашого знайомства, Даніела подавала великі надії у світі мистецтва в Чикаго. Вона мала власну студію в Бактауні, виставляла свої роботи в кількох галереях, підготувала свою першу персональну виставку в Нью-Йорку. Та життя диктувало своє. Я. Чарлі. Напад важкої післяпологової депресії.

Крах усіх її планів.

Тепер вона дає приватні уроки учням середніх класів.

— Не скажу, що не радію за неї. Ну, тобто, вона талановита й цілком заслуговує на все це.

Я кажу:

— Якщо тобі від цього трохи полегшає, то Раян Голдер щойно отримав премію Павійського університету.

— Що це?

— Міждисциплінарна нагорода, яку присуджують за досягнення в медико-біологічних та природничих науках. Цю премію Раян отримав за дослідження в неврології.

— Щось солідне?

— Мільйон доларів. Визнання. Відкриті шлюзи для грантів.

— Крутіше ТА?