Блейк Крауч - Темна матерія

Моє обличчя палахкотить.

По спині тече піт.

Втративши пильність, ступаю на пішохідний перехід і в ту ж мить чую, як вищать гальма й шкварчить гума об асфальт. Я повертаюся на звук і ошелешено спостерігаю, як на мене летить таксі.

У вітрове скло, що наближається, дуже чітко бачу таксиста — вусаня з виряченими від жаху очима, який приготувався до зіткнення.

І тут мої долоні впираються в теплий жовтий метал капота, а таксист визирає з вікна й горлає на мене:

— Ти, придурок, ти ледве не здох! Вийми голову з дупи!

Позаду нього починають ревти клаксони.

Я відступаю на тротуар і дивлюся, як відновлюється потік машин.

Водії трьох різних автомобілів люб’язно пригальмовують, щоб я краще розчув, куди саме вони мене посилають.

Від супермаркета «Здорове харчування» пахне, як від гіпі, з якою я зустрічався ще до Даніели — настоєм свіжих продуктів, меленої кави й ефірними оліями.

Переляк після випадку з таксі трохи приглушив моє збудження, і я мляво зазираю до холодильників з морозивом, наче в якомусь тумані чи летаргічному сні.

Коли я виходжу з маркета, надворі стає ще холодніше, різкий вітер задуває з озера, віщуючи гидку зиму, яка маячить просто за рогом.

Напхавши морозивом полотняну торбину, йду додому іншою дорогою. Вона довша на шість кварталів, та програючи у швидкості, я виграю усамітнення. Розмова з Раяном, випадок із таксі — мені потрібен якийсь час, щоб повністю оговтатися.

Я минаю будівельний майданчик, зачинений на ніч, далі, через кілька кварталів, — спортивний майданчик школи, де навчається мій син. Металева дитяча гірка виблискує у світлі вуличного ліхтаря, гойдалки ворушаться од вітру.

У цих осінніх вечорах є якась енергія, яка пробуджує в мені щось первісне. Щось із далекого минулого, з мого дитинства в західній частині штату Айова. Я згадую змагання з футболу в середній школі, прожектори на стадіоні, які освітлюють гравців. Я чую запах достиглих яблук, кислий запах пива з пивних вечірок у кукурудзяних полях. Я відчуваю, як вітер дме мені в обличчя, коли їду нічною сільською дорогою у кузові пікапа. Пилюка кушпелить позаду, червона у світлі габаритних вогнів, а переді мною розстеляється увесь сувій мого життя.

Це чудові миті юності.

Усе таке невагоме, бо ще не зроблений згубний вибір, не обраний шлях, а дорога, що простирається попереду, — це безкінечне море можливостей.

Мені подобається моє життя, але з плином часу перестав відчувати легкості буття. Осінні вечори, такі як цей, ще трохи нагадують про неї.

Холод трохи освіжає голову.

Непогано було б уже повернутися додому. Мабуть, варто увімкнути газовий камін. Ми ніколи не вмикаємо опалення до Геловіна, але сьогодні так не по сезону холодно, що пройшовши з милю на такому вітрі, я лишень хочу вмоститися біля каміна з келихом вина і щоби поруч були Даніела й Чарлі.

Вулицю перетинає метро — ель [4] Чиказький метрополітен англійською скорочено називають L або Еl від elevated. .

Я проходжу під іржавою металевою конструкцією залізниці.

Як на мене, саме ель уособлює місто.

Це мій улюблений відрізок дороги додому, бо тут найтемніше й найтихіше.

У цей момент...

Жоден поїзд не наближається.

Жодна фара не світить у жодному напрямку.

Не чути гамору з пабів.

Нічого, крім віддаленого шуму реактивного літака, який заходить на посадку в аеропорт О’Гара.

Стривайте...

Щось наближається — чуються звуки кроків по тротуару.

Я озираюсь.

До мене кидається тінь, відстань між нами скорочується швидше, ніж я встигаю зрозуміти, що відбувається.

Перше, що я бачу — обличчя.

Крейдяне, мов у примари.

Високі вигнуті брови, ніби намальовані.

Червоні стиснуті губи — дуже тонкі, надто досконалі.

І жаскі очі — великі, смоляні — ані зіниць, ані райдужки.

Наступне, що я бачу, — це ствол пістолета за десять сантиметрів од мого носа.

Низький хрипкий голос з-поза маски гейші командує:

— Повернись.

Я вагаюсь, надто приголомшений, щоб рухатися.

Він тицяє пістолетом мені в обличчя.

Я повертаюсь.

Перш ніж я спромагаюся повідомити йому, що гаманець у передній лівій кишені, він каже:

— Я тут не по твої гроші. Рушай.

Я рушаю.

— Швидше.

Йду швидше.

— Що вам треба? — питаю.

— Не розтуляй рота.

Над головою гуркоче поїзд, ми виходимо з темряви, серце вискакує з моїх грудей. Я жадібно вдивляюсь у все, що мене зараз оточує. На протилежному боці вулиці — житловий комплекс, обнесений парканом, а по цей бік кварталу — ряд контор, які зачиняються о п’ятій.