Ніл Ґейман: Небудь-де

Поза всяким сумнівом, воно належало йому.

Маркіз де Карабас нічим не виказав того, що прокинувся. То була б помилка. Він думав, і то дуже швидко. Те, про що він думав, не мало жодного стосунку до цієї кімнати. Маркіз мав лиш одну перевагу перед пастухом і псами — він знав, що прокинувся і контролював свої думки, а вони не знали.

Він висунув здогадку. Подумки перевірив її. А тоді почав діяти.

— Перепрошую, — покірно сказав він. — Але боюся, що мені треба йти. Можна якось усе це прискорити? Я спізнююся в одній страшно важливій справі.

Пастух сперся на свого ціпка. Він сказав тільки:

— Ти покинув гурт, де Карабасе.

— Скидається на те, — сказав маркіз. — Привіт, Сапсане. Радий бачити тебе таким бадьорим. І Слон теж тут. Як приємно. Усі зібралися докупи. — Він знову перевів увагу на пастуха. — Надзвичайно радий познайомитися, щасливий провести дрібочку часу в такій кумпанії серйозних мислителів. Але зараз мені дійсно пора дибати далі. У мене важлива дипломатична місія. Треба листа доставити. Самі знаєте.

Сапсан сказав:

— Брате мій, я не впевнений, що ти розумієш серйозність ситуації…

Маркіз, який абсолютно ясно усвідомлював усю серйозність ситуації, сказав:

— Я впевнений, що ці милі люди, — він показав на пастуха і трьох закутаних у хутро гостролицих вівчуролюдей, що стояли навколо, — дозволять мені піти звідси, залишивши твою персону собі. Їм же потрібен ти, а не я. А я ж мушу доправити цього неймовірно важливого листа.

Сапсан сказав:

— Я з усім розберуся.

— Помовч краще, — сказав пастух. Він узяв стрічку, яку зірвав з маркізового рота і притис її до Сапсанових губів.

Пастух був нижчий і гладкіший за маркіза, тож чарівне пальто на ньому виглядало трохи смішно.

— Кажеш, важливе послання? — спитав пастух, витираючи пил з пальців. — Про що саме ти говориш?

— Боюся, що не маю ніякої змоги про це розповідати, — сказав маркіз. — Врешті-решт, адресат у цього дипломатичного комюніке зовсім інший.

— Чого ж ні? Про що там ідеться? Для кого воно?

Маркіз знизав плечима. Його пальто було так близько, що він міг погладити його рукою.

— Тільки погроза смертю може примусити мене бодай показати його комусь, — неохоче сказав він.

— Ну, це легко. Я погрожую тобі смертю. Це на додачу до смертного вироку, який ти вже заробив, як відступник від гурту. А що ж до цього реготуна, — пастух вказав ціпком на Сапсана, котрий не сміявся, — то він намагався викрасти одного з гурту. Це теж означає смертний вирок, на додачу до всього того, що ми збираємося з ним зробити.

Пастух глянув на Слона.

— Я знаю, що мусив спитати про це раніше, але заради Старої Відьми, що це за один?

— Я вірний член гурту, — скромно сказав Слон своїм низьким голосом, і маркіз задумався, невже й він говорив так рівно і бездушно, коли був членом гурту. — Я залишався вірним і не відбивався від гурту, як оцей.

— І гурт вдячний за твою сумлінну працю, — сказав пастух. Він простягнув руку й торкнувся кінчика одного зі Слонових бивнів, визначаючи його гостроту. — Ніколи не бачив подібних до тебе, і якщо й ніколи не побачу такого знову, то й тоді мені буде забагато. Мабуть, буде краще, якщо ти теж помреш.

Слонові вуха сіпнулися.

— Але ж я з гурту…

Пастух глянув у величезне Слонове обличчя.

— Краще бути певним, аніж потім жалкувати, — сказав він. А тоді до маркіза: — Ну? Де той твій важливий лист?

Маркіз де Карабас сказав:

— У моїй сорочці. Це найбільш важливий документ, який мені коли-небудь довіряли доставити. Я благаю вас не дивитися на нього. Заради власної безпеки.

Пастух смикнув маркізову сорочку. Ґудзики розлетілися, протарабанили об стіни й попадали на підлогу. Пластикова торбинка з листом лежала у внутрішній кишені.

— Яке нещастя! Гадаю, ви погодитесь прочитати його нам уголос, перш ніж ми помремо, — сказав маркіз. — Втім, уголос чи пошепки, але я обіцяю, що ми з Сапсаном все одно чекатимемо, затамувавши подих. Чи не так, Сапсане?

Пастух розкрив торбинку з-під сандвічів і оглянув конверт. Він розірвав його й витяг зсередини аркуша вицвілого паперу. З конверта разом з аркушем вилетіло трохи пилу. Він повис у нерухомому повітрі тьмяної кімнати.

— «Моя прекрасна люба Друзильдо, — зачитав пастух. — Хоч я і знаю, що зараз ти не відчуваєш того, що відчуваю до тебе я…» Що це за маячня?

Маркіз не відповів. Він навіть не усміхнувся, а тільки затамував подих, як і обіцяв, і сподівався, що Сапсан уважно його слухав. А ще він рахував, бо в ту мить лічба здавалася найкращим заняттям, яким можна було відволікти себе від необхідності дихати. Але вдихнути йому доведеться дуже скоро.