Владимир Аренев - Дитя песиголовців

— Не роби різких… — прошепотів Бен.

Півень урвав його гнівним, пронизливим лементом і плесканням крил — з боку здавалося, наче в янгола виросла друга пара і тепер пам’ятник намагається злетіти.

Перш ніж Марта встигла відповісти, півень перестрибнув на кривеньку яблуньку, що притулилася на самісінькому краї кладовища. Гілки під ним захиталися, кілька яблук з глухим стукотом упали в кропиву. Вона стояла тут стіною — неймовірно висока, по плечі дорослій людині. Ціле поле кропиви, подумала Марта, наче хтось навмисне її засівав і вирощував.

Півень тим часом потоптався по гілці, влаштувався зручніше й затих — тільки стежив за Мартою і Беном лютим жовтим оком.

— І навіщо ґвалт влаштовувати, — сказала Марта з таким собі легким недбальством. — Один стрьомається, інший дере горлянку… Що ви з ним не поділили, Чепуруне?

— Пір’я, — повідомив раптом голос з-під яблуньки. — Бенедикт хотів навчитися гарно писати від руки — і для цього йому знадобилися пір’їни. Про те, що їх слід висмикувати в гусаків, він, звісно, не знав.

— Та це коли було… — протягнув Чепурун.

— Не так уже й давно, — відрубав голос. — А в півнів, любий мій, довга пам’ять.

Невисока, зібгана постать вийшла з-під яблуньки — і в першу мить Марта вирішила, що це півень-скандаліст перетворився на стареньку. Та ні, він і далі сидів на гілці й нахиляв так і сяк голову, спостерігаючи за своїм покривдником. А от прабабця цього покривдника, наче нічого й не сталося, рушила до гостей.

До недавнього візиту Марта її жодного разу не бачила: пані Ліза рідко навідувалася до міста, а в Марти не було причин їздити в Чуряни. Під час минулого візиту вони перекинулися кількома малозначними реченнями, добридень/до побачення, навідуйтеся, дітки/дякую, неодмінно. Бен у дитинстві прабабцю обожнював, та чим старшим ставав, тим скептичніше про неї відгукувався. Наче йому було незручно, що вона взагалі існує на світі отака: скоцюрблена, зі зморшкуватим, м’ятим обличчям, із сухенькими ручками, у запраній сукні й древніх шкіряних черевиках. Прабабця його ніяковості не помічала, клопотала з приводу свого обожнюваного Бенедикта, загодовувала смаколиками, намірялася розчесати йому волосся, пришити відірваний ґудзик, розпитувала про успіхи у школі… А він, хоч би скільки вовкував на неї при друзях, все-таки справно носив гостинці, вбиваючи по дві години на дорогу туди-назад.

Зараз, дивлячись на стареньку, Марта вперше подумала, що, може, в Чепуруна були приводи для того, щоби відморожуватися. У себе на подвір’ї пані Ліза виглядала хоча й не дуже свіжо, та цілком доглянуто. І поводилася адекватно.

— Ба’, це у тебе що?

Старенька поглянула на Чепуруна здивовано. На ній була старенька сукня — втім, не сказати, щоб аж так заяложена: не засмальцована, не дірява. Вінтаж, звісно, ледве не позаминуле століття, — та, може, вона їй дорога як спогад? Інша річ, що в таких ходили — їздили! — на бали, а не по полях.

І плетений кошик до неї якось не дуже пасував. Тим більше — стебла кропиви, що стирчали з кошика.

— А що це, на твою думку, Бенедикте?

Вона перехопила кошик зручніше, листя гойднулося.

Тільки зараз Марта звернула увагу на руки пані Лізи. Від кінчиків пальців до самих ліктів шкіра на них була вкрита багряними пухирями, деякі порепалися, підсохла біляста рідина нагадувала патьоки смоли чи воску.

— Ба’, я не те мав на увазі, і ти це розумієш! Навіщо тобі кропива? І чому ти рвеш її? У тебе ж є серп, я точно знаю!

— Як багато запитань одразу. — Пані Ліза повернулася до Марти і з легкою посмішкою зауважила: — Він завжди був допитливим хлопчиком. Тільки частіше запитував, ніж думав. Але ми з тобою, моя мила, не такі, еге ж?

Марта дипломатично кивнула. І подумала, що могла б із більшою користю провести цей вечір. Хоча — хто ж знав, минулого разу старенька не давала ані найменшого приводу запідозрити, що в неї всі клепки порозсихалися.

— Ба’, припини!

— Та я вже припинила — бачиш, повний кошик. Ну ж бо, допоможи, чого правцем стоїш?

Вона сунула Чепурунові кошика, підхопила Марту під руку й попрямувала просто у кропив’яні зарості:

— А ти, любонько, проведи-но мене додому — а то я притомилася, поки збирала врожай. Років мені чималенько, важко з ранку до ночі спину гнути, але ж зима вже близько. Тривала, морозна зима. Хтось мусить до неї підготуватися — і хто, як не ми, еге ж?

— «Ми»? — перепитала Марта. На її власний подив, вона виявила, що — всупереч наріканням — старенька крокує бадьоро, піди ще наздожени.