Владимир Аренев - Дитя песиголовців

— Ми, ми. Чи Бенедикт збрехав, коли говорив, наче ти, любонько, звешся відьмою.

— Ба’!..

— Не збрехав, — кивнула Марта. — Деякі мене так звуть — ну, звісно, в основному коли думають, що я… ой!.. їх не чую.

Старенька ступила в кропиву, наче у хвилі моря, рішуче і спокійно. Марті не лишалося нічого іншого, як іти за нею, сподіваючись на щільну тканину джинсів.

Даремно, як стало зрозуміло от просто одразу.

Вона обурено подумала, що це всупереч усім правилам і законам: кропива наприкінці вересня не повинна жалитися!

— Ні, — заперечила старенька. — Я не запитую, як називають тебе інші. Від того, що хтось кличе тебе куховаркою, ти куховаркою не станеш. Розумієш?

— Розумію. — Марта намагалася, щоб голос бринів найзвичайнісінько. Наче її кісточки та литки не палають і не сверблять, от анітрошки. Зрештою, старенька пробула тут не одну годину, і нічого. Чим Марта гірша?!

— От і добре. Якщо вже ти народжена бути куховаркою, краще усвідомлювати це. Ясна річ, це не додасть тобі майстерності, та хоча б позбавить розчарувань.

— Ба’, до чого тут якісь куховарки?! І — ой! — невже не можна було піти нормальною дорогою?

— От чому нам доводиться все вирішувати самотужки, — повідомила Марті пані Ліза. — Хлопчики ростуть — принаймні деякі з них, — та ніколи не дорослішають.

— Знаєш, зрештою, говорити про присутніх у третій особі неввічливо!

— А ти, любий мій, сприйняв це на свій рахунок?

Марта не стрималася й хихотнула. Чепурун у відповідь фиркнув і нарешті стулив пельку.

Пані Ліза, втім, із подальшими розмовами теж не поспішала. Вона простувала, важко спираючись на руку Марти, і тепер — пригледівшись — та збагнула, що старенька до межі виснажена. Тримається радше на затятості, не хоче виказувати слабкість перед онуком.

Так вони йішли удвох, кожна приховуючи своє, а позаду сопів, ойкав, зітхав Чепурун.

Кропив’яне поле скінчилося несподівано, коли Марта ладна була підхопити стареньку на руки й бігти — тільки щоб якнайшвидше припинилися ці тортури. Стебла, що доходили їй до пояса, раптом наче обрізало велетенським ножем. Далі потягнулися лисі грядки, а за ними стояла знайома хатинка — давня, але доглянута, із візерунчастими фіранками на вікнах, пучками трав під стелею, із дерев’яною прядкою й іншими диковинками, які нині тільки в музеях побачиш.

На подвір’ї на них чекав хижий, охоплений жагою помсти півень. Чепурун, угледівши супротивника, завбачливо пересунув кошик на пузо, зблиснув очима: ясно було, що живим не дасться. Півень розпушив пір’я й пильно стежив за покривдником.

Пані Ліза на хвильку зупинилася біля колодязя, сперлася збагрянілою рукою на край зрубу.

— Постав-но нам чаю, — наказала Чепурунові. — А кошик занеси на веранду, я потім сама про нього подбаю.

— Ба’, тобі б відпочити. Що я, кропиву твою не порозкладаю…

Пані Ліза покивала йому, наче немовляті:

— Авжеж, порозкладаєш. Тільки цим, любий ти мій, усе зіпсуєш. Тому поклопочися краще про чай — а вже про наші з Мартою справи дозволь подбати нам. І не думай, — крикнула йому вслід, — підслуховувати. А то перетворю на мишеня і закрию на ніч у курятнику разом із паном Шантеклером.

— Ви й правда можете? — тихо спитала Марта.

Пані Ліза здивовано поглянула на неї:

— Яка різниця? Головне, щоби Бенедикт у це вірив.

Пан Шантеклер тим часом зістрибнув з паркана й почав крокувати туди-сюди перед дверима в дім, — наче сподівався, що Чепурун розізлить-таки хазяйку й буде перетворений на мишеня. Марта очей з нього не спускала, а сама міркувала, як же ж почати, от як запитати…

— Чай, — сказала пані Ліза, — заварюватиметься хвилин десять. Може, і п’ять, якщо Чепурун одразу знайде заварку, хоча я сховала її якнайдалі, на найвищу полицю, і заставила слоїками.

— Навіщо? — не зрозуміла Марта.

— Щоб ти пару хвилин витратила на безглузді запитання, а потім усе-таки перейшла до головних. Ясна річ, якщо тобі не спало на думку навідатися до мене просто із ввічливості.

— Н-ні, я… хотіла порадитися з вами. І попросити про допомогу, якщо, звісно, ви будете…

— Це ми подивимося, — відмахнулася пані Ліза. Півень підвів голову і поглянув на неї — і Марта ладна була заприсягтися, що погляд у нього був цілком розумний.

— То з приводу чого ти хотіла порадитися, любонько моя?

— Щодо яблук, — сказала Марта. — Чепурун… тобто Бен, Бенедикт… він говорив, ви розбираєтеся в різних сортах — і взагалі у вас неймовірний садок, там що завгодно росте.