Владимир Аренев - Дитя песиголовців

Вони десантувались із маршрутки і рушили вздовж поля. На цій ділянці пшеницю так і не зібрали, вона стояла чорна й зогнила, коли віяло вітром, лунало вкрадливе шарудіння і здавалося, хтось ходить там, у глибині. Хтось, хто загубився і не здатен відшукати вихід.

Якийсь час крокували мовчки, Марта зручніше перехопила сумку — важезну через конспекти й, головне, книжку, яку на ДН подарував їй Чепурун. «Магія, чаклунство та бесіди із померлими в античності: документи та свідчення». Дуже цікаве чтиво, Чепурун, певно, і сам не підозрював, наскільки.

— Слухай, — сказав він несподівано, — ти не думай… Я із Гюнтером і рештою… Словом, я видалив акаунт. Одразу після того випадку.

— Симпатизуєш страусам?

— Блін, ну от чому ти завжди так? Спробуй поговори з тобою про щось. Страуси… шкода їх, звісно, не питання. І Гюнтер покидьком виявився. Тільки…

— Або — або, — зауважила Марта спокійно. — Без жодних там «тільки», Чепуруне.

— Дослухай же нарешті! — вибухнув він. — Гюнтер — що Гюнтер?! Ну так, вони планували справжні рейси… Гадаю, вже й влаштовують потихеньку, хоча той випадок учорашній — не їхніх рук справа, сто пудів. У тому й річ, Марто! Не їхніх — а схожий один в один!

— Наволочі вистачає, — відрубала вона.

Безглузда виходила розмова, але грузитись усією цією мерзотою їй не дуже й кортіло. Чесне слово, своїх проблем вистачає!

— Тобто тебе нічого не напружує? От є Гюнтер, старший Кірик, решта наших хлопців. Ми їх знаємо тисячу років. І раптом вони збиваються у зграю, починають носити значки, ходять у патрулі. Ні з того ні з сього.

— Ну як «ні з того ні з сього»… Все почалося з Луки.

— Ох, камон! На Конашевського їм завжди було начхати. Склалося б усе по-іншому — вони б і його записали до тих, хто мусить носити ошийники. Лука був приводом.

— Гадаєш, кістки так подіяли? Тоді, в спортзалі, дали перший імпульс…

— …якого вистачило, щоби Натан, Сивий Ерік і решта до них приєдналися. Замовили собі значки. Завели акаунти в онлайнівці й почали відпрацьовувати співпрацю у групі — щоб потім легше було взаємодіяти у патрулях. Ти сама у це віриш?

Марта зупинилася й поглянула на нього уважніше.

— Гаразд, припустимо. А у що віриш ти?

— Гюнтер прохопився, коли я розпитував його про страусів. Здається, він і сам це не відловив. «Все піде по накоченій, не сумнівайся. Нам головне встигнути підготуватися до того, як почнеться». І я, коли зіставив усе, збагнув — він і раніше прохоплювався. Хтось їх веде. Підказує, розумієш. Самі вони ніколи б у житті не здогадалися використовувати онлайнівку, щоб тренуватися таким чином.

— Гадаєш, це якось пов’язано із тим твоїм ванхельсінгом-провокатором?

— Чому одразу «моїм»?! Із нашої минулої команди — так, але я відтоді з ними не тусив, ходив сам… та й узагалі, я ж і правда майже зав’язав, часу мало, ну і стрьомно. — Чепурун п’ятірнею скуйовдив волосся, кинув на Марту дивний погляд. — Я тут помізкував: все одне до одного. Хтось свідомо накручує — і не тільки наших, а по всьому місту. Я форуми почитав: виходить, тільки за останній тиждень було нападів двадцять на міста й села. З частковою чи повною зачисткою. Найрізноманітніші банди, не всіх навіть вдалося відстежити.

— Не знаю, — знизала плечима Марта. — Мені здається, ти переоцінюєш. В сенсі: в онлайнівці вони, може, і цькують інакодумців — тих, кого вважають «страусами» чи песиголовцями. І? Дуже їм це допоможе у реалі?

— Вже допомагає, — впевнено сказав Чепурун. — По-перше, такі речі офігенно об’єднують. А по-друге, якщо раптом злякаєшся й даси задній хід, свої ж швидко нагадають тобі про твої грішки.

— Ти сам хоч точно не на гачку?

Чепурун ображено і гучно фиркнув. Може, дещо гучніше й ображеніше, ніж варто було б.

— Їм мене не дістати! І взагалі, не збивай з думки, Баумгертнер! Її намагаються попередити, а вона… Коротше, я до чого. Добре, що зі снами вся ця мутотінь закінчується. Але ти, будь ласка, не втрачай пильності. Я б, знаєш, двадцять п’ять разів подумав перед тим, як із кимось говорити відверто.

— Чепуруне.

— Чого?

— Не крути. Когось підозрюєш — кажи відкритим текстом.

Він у відповідь хмикнув і похитав головою:

— От і говори із нею, намагайся!.. Слухай, а що твій батько? Як він… після всього? Допоможуть йому — Гіппель та інші?

Марта вкотре пошкодувала, що взагалі зачепила цю тему. Просто — про щось же треба було із ним говорити, а в них, як раптом виявилося, за останні кілька тижнів спільних тем для розмов стало набагато менше. Бен спитав про День пам’яті, Марта вирішила, що жодних супертаємниць не видасть — і от, будь ласка. Маєш чистої води допит.