Владимир Аренев - Дитя песиголовців

— Щоб воно не повернулося до нас у сни, — підтримав його Очерет, — ми мусимо випускати його. Впускати в себе. Все те, про що ми забули завдяки чаклунству. Все те, що робить нас нормальними людьми і дозволяє жити з рідними.

Махорка знову закурив, просто за столом.

— Ми не можемо собі дозволити, — сказав він, затягнувшись і видихнувши дим, — просто не можемо собі дозволити, щоб усе це повернулося до нас безповоротно. Хоч би скільки мені лишилося після того, як я назавжди зійшов з потяга на землю, — я не хочу жити із цим, Капелане. Ти ж присягнувся.

— Ми довірили тобі наші душі, Капелане. Ми всі! Капітане, скажи йому!

— Це від нього не залежить… — почав був де Фіссер, але Кабан перервав його:

— Кого ви слухаєте?! Капітану ж усе одно, він не надрізав долоню над глечиком. Йому боятися нема чого.

Він осікся, всі раптом замовкли — і Марта відчула, як хвиля страху, холодна й липка, прокотилася залою. Ветерани дивилися на чоловіка з нестаріючим обличчям, а той лише посміхнувся і вимовив:

— Ти впевнений, Таддеусе?

І Кабан вперше по-справжньому знітився. Почервонів, наче хлопчисько, опустив очі.

— Вибач, — прошепотів. — Вибачте мене, всі ви. Вибачте. Вибачте.

Він просить вибачення не в тих, хто сидить за столом, зрозуміла Марта. Кабан звертається до тих, чиї голоси й жетони носить де Фіссер. Звертається до тих, чию пам’ять він носить.

— Проїхали, — втомлено сказав жіночим голосом капітан. — Сьогодні був важкий день, у всіх нас. Чого тільки не бовкнеш спересердя.

— Але що нам робити із глечиком? — спитав Спрут. — Що ж нам робити із глечиком?

— Якщо ви не згадаєте сьогодні, — спокійно відповів де Фіссер, — спогади почнуть повертатися самі. «Від ночі до ночі, дедалі частіше, — він наче цитував чиїсь слова. — І вам уже не вдасться позбутися їх. Ніколи». Я гадаю, нам варто якомога щільніше забинтувати Капеланові груди — раптом…

Батько похитав головою і почав повільно розстібувати спершу змійку на светрі, потім ґудзики сорочки. Під сорочкою груди батька були забандажовані, у кілька шарів.

На білій марлі ліворуч тьмяніла пляма — вологувата, бура.

— Я заткнув отвір, — сказав батько. — Це ніяк не пов’язано… неможливо передбачити. Іноді мені вдається грати трохи довше, іноді звук уривається — і без варіантів. Увесь цей час, щоночі, я намагався… репетирував… Це від мене не залежить. Куля пройшла наскрізь, та справа не в кулі. Не тільки в кулі.

— То що, — спитав Циклоп, — це… все? Кінець? Що нам тепер робити?

Де Фіссер постукав пальцями по столу.

— Я приготував кілька криївок, — сказав він нарешті. — Якраз на такий випадок. Подалі від міста, де можна буде перечекати… і подивитися на те, чи не збрехала відьма. А потім уже вирішимо, що з вами робити. Якщо вдалося один раз…

Вони закричали, всі одразу, — і жінки, що лишилися в залі, посхоплювалися з місць, схоже, тільки тепер усвідомивши, що ж відбувається. Одні пропонували, щоб батько спробував знову, інші готові були закривати долонями отвір, поки він гратиме, треті хотіли телефонувати знайомим, десь у місті ж знайдеться людина, здатна зіграти на клятій флейті, має знайтися!..

Марта почекала, поки всі вони викричаться, і теж підвелася.

— Я, — сказала вона. Її не почули, і тоді вона повторила: — Я. Сядьте вже, що ви тут… наче діти.

Вона пішла під їхніми поглядами, спокійна й упевнена, як ніколи. Еліза намагалася була її зупинити, та Марта тільки похитала головою.

Батько підвівся з-за столу, поступився їй місцем, Марта сіла, взяла в руки флейту. Кістка — якщо це була кістка — виявилася теплою й гладенькою.

У сні все здавалося простішим, зрозумілішим. Вона приклала мундштук до губ, дмухнула, пальці самі бігали по отворах. Звук вийшов різким і фальшивим, і хтось збоку зітхнув розчарованно. Хтось сказав пошепки: «Не зможе».

Марта нікого не слухала. Вона пригадала пал догорілих хиж, погляд жіночих очей — великих, із чорними зіницями й приголомшливими віями. «Я прийшла запропонувати угоду. Хочеш, я врятую їх, врятую вас усіх? Точно хочеш? А ціну — ти заплатиш ціну?» — пригадала вона сміх, тихий, схожий на шипіння, і стукіт тарілок, і дзенькання мідних браслетів, і знову, знову, знову сміх — наче хтось тішився — тішилася! — дуже ницим, підлим жартом.

Ниточки диму потягнулися зі зміїної шийки, ущільнилися, стали схожими на гілки, коріння, на мацаки. Прослизнули в очі, ніздрі, вуха кожного з ветеранів, затуманили погляди.

Шуміли дерева під вітром. Тріскотіли в огні солом’яні дахи будинків. Кричали, згораючи у воловнях, корови. Мовчали тіла, що висіли вздовж дороги.