Владимир Аренев - Дитя песиголовців

Словом, Марта вибачилася й відлучилася до вбиральні, — а коли вже виходила, отримала від Віктора смску: «Обережно, у нас тут позапланова дискусія:))).»

Вона визирнула з-за дверей — хлопці обступили Віктора і про щось сперечалися, точніше, — як зрозуміла Марта кілька хвилин по тому, — в чомусь намагалися його переконати. Конрад показував Віктору екран мобільного, Гюнтер зі старшим Кіриком кивали, розмахували руками. Марта наче нічого не сталося пройшла повз них, штовхнула вхідні двері, звернула у найближчу вуличку. Набрала: «Вирішила не втручатися. Впораєшся?»

Відповідь прийшла миттєво: «Легко! Ввечері зідзвонимося;). Вибач, що так вийшло, пізно помітив».

Сама дуринда, хмикнула вона. Бачила ж — і не попередила.

А може, й не хотіла попереджати? Раптом би Віктор знову спрямував бесіду до того, про що їй говорити поки не хотілося.

Вуличка виводила на площу Трьох Голів, Марта прикинула і вирішила, що звідти легше дійти до кінцевої сорок першої й одразу поїхати до себе, ніж ловити дванадцяту на проспекті — там ще спробуй упхайся.

Вона гадала, що поміст давно прибрали, — точніше, навіть не замислювалася про це. Оскільки — ну а ще які варіанти можливі, чесно?!

А він стояв, і клітка на ньому височіла, і в клітці досі сиділи в’язні, всі троє. Це було дико, неймовірно! Марті здалося, що час зробив петлю й вона повернулася в учора.

Тільки вчора на площі здіймав у повітря кулаки й вимагав справедливості натовп, а сьогодні все виглядало пасторально й мило. Тут і там прогулювалися поодинокі добропорядні громадяни, хтось купував на розі стаканчик кави, бігали хлопчиська, матусі неуважно конвоювали коляски зі своїми дорогоцінними чадами.

Біля сходів, що вели на поміст, тупцяли троє дядьків у камуфляжі — але ці були з місцевих, одного Марта бачила кілька разів у супермаркеті, у пивному відділі. Дядьки ліниво про щось теревенили, димили цигарками.

В’язні в клітці сиділи, спершись спинами на ґрати. Їхні торси тепер були прикриті короткими рваними жилетками кольору хакі, а голови бранці пригнули до колін, тож неможливо було розібрати, обличчя в них чи морди.

Біля помосту крутилися кілька хлопців тринадцяти-чотирнадцяти років. Намагалися триматись подалі від дядьків, але наче вичікували чогось.

До помосту тим часом підійшла жінка років за п’ятдесят. На ній була строката, давня, не по погоді тепла кофта, подряпані туфлі, спідниця, що більше скидалася на важку портьєру з актової зали. Йшла жінка рішучим кроком, під пахвою тримала сумочку зі шкірзамінника. Очі на широкому, округлому обличчі горіли недобре — і люто блищали застібки на сумочці.

Дядьки помітно напружилися.

— Пані Гелено, — сказав старший. — Давайте без скандалів. Тисячу ж разів просили: без фізичної шкоди, ми — не вони, не звірі якісь. У призначені години, по одному — це будь ласка. У межах педагогічного впливу. Для наочності. Але жодного самосуду, тут питання принципове, да.

— Я буду із ними розмовляти, — заявила жінка. — Говорити ж ніхто не забороняв?

Дядьки перезирнулися, один похмуро затягнувся і поцілив недопалком кудись убік, під поміст.

Вона тим часом оминула їх, піднялася по східцях і стала перед кліткою — на достатній, зрештою, відстані.

— Вбивці, — сказала вона тихо, буденно. — Звірі. Стерво. Як вас таких земля носить. Горіти вам у пеклі. Щоб дітей ваших в утробах понівечило. Щоб матері ваші вас пережили. Щоб…

Бранці сиділи мовчки, не рухалися. Здригнулися тільки, коли щось прозоре, сяюче пролетіло в повітрі й хльоснулося об ґрати. Навсібіч бризнула вода, пані Гелена неуважно струсила краплі з сукні й тим-таки монотонним, дрімливим тоном продовжувала проклинати.

Дядьки гаркнули на хлопців, щоб не дуркували, але видно було: сказано більше для годиться, — і хлопці самі це розуміли. Регочучи, штовхаючись, вони помчали з пачкою презервативів до фонтана готувати наступні снаряди.

Гаразд, подумала Марта, поки що вони набирають туди воду. Але за скільки днів у в’язнів полетять бомбочки із фарбою? Із сечею? Із лайном?

А проте зараз — вона бачила це абсолютно чітко — ніхто не розтягував невидимих ниток. Ніхто не керував хлопцями, пані Геленою, охоронцями. Всі вони були тут із власної волі — і діяли з власної волі теж.

А проте — щиро вірили у власну правоту.

Вона знову поглянула на бранців — і побачила, як з-під рваних жилеток пробиваються клапті хутра. Чим довше жінка говорила, тим густішим ставало хутро.