Владимир Аренев - Дитя песиголовців

Вона висмикнула з-під светра курячого бога і, не знімаючи ланцюжок, поклала за щоку. Потім заплющила очі й звеліла собі: дивись як слід та не зволікай, часу в тебе обмаль. Ти мусиш закінчити до того, як прийдуть цингани чи Віктор.

Натисла пальцями на повіки, сильно, жорстко.

І побачила, як у пітьмі проступають помаранчеві смужки. Корінці книжок. Зараз Марта наче дивилася на них крізь окуляр тепловізора. Деякі сяяли яскраво, аж хотілося примружити очі — та як примружиш, коли бачиш усе це вже крізь повіки?.. Траплялися й інші — ті палали рівним, спокійним світлом чи ледве мерехтіли — та найбільше було темних, мертвих книжок. Тих, які ніхто не знімав з полиць уже дуже давно. Тих, що перестали цікавили читачів — якщо взагалі колись цікавили.

Всі разом вони складались у примарний тривимірний візерунок, й іншим разом Марта із задоволенням помилувалася б ним. Та зараз вона тільки всміхнулася, люто, із викликом — стільки років ви нікому не були потрібні, ну ж бо, принесіть для різноманіття користь, от вам останній шанс перед тим, як вас жбурнуть у багаття й перетворять із живлення для розуму на підживлення для горгонітових покручів.

Вона тричі безодголосно сплеснула в долоні й повернулася за годинниковою стрілкою, потім — притупнула ногою, наче хотіла притрамбувати старий, хвилясто вигнутий лінолеум.

Запитай хто в неї — Марта й не пояснила б до ладу, навіщо все це робить. Просто знала: тільки це й може спрацювати.

Так вона і рухалася: три сплески, розворот, два притупування, розворот, три сплески… Книжки навколо німували, лише кілька найблідіших остаточно згасли.

Вона майже завершила повний поворот, коли почула кроки. Спершу вирішила: Віктор, — та ні, судячи з голосів, це були цингани. Скінчили перекур і заявилися за наступною порцією. Люди працюють, прохолоджуватися нема коли, план у них.

Марта подумки вилаялася, через це збилася з ритму, спершу повернулася, лише потім плеснула в долоні — і плеснула, курка безголова, з усієї сили, цингани напевно почули, а потім — що вже втрачати? — і притупнула від душі. На мить їй здалося, що навсебіч, наче кола по воді, розходяться хвилі тиші. Замовк цвіркун, перестали горлати діти за вікном, не сигналила сміттєвозка, пхаючись кормою у вузький просвіт арки. Навіть цингани, що голосно обговорювали, скільки платитимуть за роботу в якихось новостворених патрулях, — принишкли.

Потім щось тихо-тихесенько зашурхотіло в Марти за спиною, вона обернулася, але недостатньо швидко — і побачила тільки, як по ряду книжок пройшла хвиля, наче судома під шкурою величезного звіра. Тоненький, неприглядний томик не втримався на полиці й полетів униз, просто під ноги цинганам.

Пан Трюцшлер, мружачись від яскравого світла, ступив крізь дверний отвір і став на розчахнутий розворот.

— От, — кинув через плече своїм напарникам, — завважте, виховання — воно ж таки діє. Правда? — повернувся він до Марти. — А спершу ж робила вигляд, що не врубаєшся. Замість уроків вешталася бісзна-де. А тепер будь ласка: у неділю в бібліотеці сидить, — сказав він цинганам, — вчить уроки. Ще й Бенедиктові моєму мізки повправляла, теж сьогодні взявся за навчання, з кімнати не вилазить. А все чому? Просто треба вміти до кожного підхід знайти. Якщо кожен старатиметься, і бардака такого на вулицях не буде. І патрулі не знадобляться.

Пан Трюцшлер ділився мудрощами, не надто переймаючись тим, слухають його чи ні. Сьогодні для різноманіття пахло від нього не випивкою, а ліками, чи що, — різкий, аптечний запах розливався у повітрі, Марта ледве втрималася, щоб не чхнути.

Решта цинган мовчки збирали книжки, один потягнувся до затоптаного Трюцшлером томика, але Марта була спритнішою. Бородатий дядько з мішками під очима й зламаним носом зиркнув на неї, Марта тримала книжку міцно, сама дивилася йому в очі. Бородань форкнув, усміхнувся та вхопив другий том, товстіший.

— …з іншого боку, — розмірковував пан Трюцшлер, — порядок — він всюди потрібний. І якщо люди вночі спатимуть, а не вештатимуться бісзна’-де — від цього ж тільки всі виграють. Плюс чесній людині буде де копійчину заробити, воно ніколи не зайве.

Якби ти стулив нарешті пельку, подумала Марта, воно теж зайвим би не було.

Але найменше їй зараз хотілося з ним сперечатися. Тим більше — озвучувати вголос свої бажання: дякуємо, минулого разу вистачило з гіркою.

Вона вийшла до читальної зали, тримаючи книжку так, щоб бібліотекарка не помітила. Побачила у вікні Віктора: він крокував вулицею туди-сюди й із кимось розмовляв по мобілці. Погляд у нього був неуважний, Віктор кивав, іноді стримано відповідав, супився. Добре хоч куртку цього разу накинув, вітер там віяв неслабкий, застудитися — легше легкого.